Черкащанка Ольга Чорномор востаннє чула голос сина Мирослава понад три роки тому. Наразі він є вʼязнем виправної колонії (назву не вказуємо із міркувань безпеки), призначеної для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Там серед снігів та морозів до -50°C відбувають покарання за найстрашніші вчинки маніяки, терористи, серійні вбивці, а серед них — українські воїни за захист своєї Батьківщини. Про це йдеться у матеріалі видання "Вичерпно".
Гастролював у Франції та Польщі
31-річний Мирослав Чорномор народився в Лисянці, що на Звенигородщині. Має ще двох братів — старшого і молодшого. За фахом є хореографом, багато гастролював за кордоном (Франція, Польща) із народним ансамблем “Канівчанка”. Потім співпрацював із черкаським режисером Сергієм Проскурнею, з яким проводили театралізовані культурні заходи та знімали фільми.
У 2016 році хлопець отримав повістку на строкову службу. Ольга Чорномор зізнається, що не очікувала, що хлопець піде служити:
“Я йому сказала, що прийшла повістка, і думала, що на цьому все. А він через два дні уже стояв із речами, очікуючи виїзду на службу”.
Після служби хлопцю запропонували контракт на пів року. Опісля він повернувся до роботи із Сергієм Проскурнею та ненадовго. Чоловік ухвалив рішення про підписання ще одного контракту та у 2020 році вступив на військову кафедру до Національного університету “Острозька академія” на факультет інформаційної боротьби.
“Він розумів, що військова справа – це його, — ділиться Ольга. — Він дуже хотів працювати в Службі безпеки України, розвідці. У 2021 році йому запропонували підписати ще один контракт, очоливши відділення розвідки. Він не роздумуючи підписав, казав: “Мамо, це моє”.
“У них була безвихідна ситуація: або загинути, або — полон”
У серпні 2021 року Ольга бачила сина дома востаннє. Із листопада захисник на посаді командира розвідділення 36 ОБрМП перебував на позиціях між Маріуполем та Донецьком.
Згодом передислокувався на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Там тривали запеклі бої.
“Я лише пізніше дізналася про події в Маріуполі. Коли він там був, я не могла уявити, що там відбувається, — розповідає мама Мирослава. — Хлопці два тижні сиділи там без води та їжі. 9 квітня він зателефонував до мене по відеозвʼязку і я його ледь впізнала… він дуже схуд, був змарнілим. Я запитала його, коли він їв. Він сказав, що всього вистачає, що у них все спокійно. Після розмови надіслав світлину, де накриті ящики з їжею. Але потім я так зрозуміла, що це була картинка з інтернету”.
Увесь цей час Мирослав запевняв рідних, що в нього все добре.
“Він не виходив на звʼязок понад добу. Я не спала із третьої години ночі. Не зводила очей з телефону до девʼятої ранку. У месенджері я побачила, що був пропущений дзвінок із невідомого номера. Потім прийшло повідомлення: “Мамочко, у мене все добре. Сподіваюсь, що ми побачимось”. Я зателефонувала туди й він взяв слухавку. Вони знищили всі свої телефони й залишили один. Тоді я востаннє чула його голос. Він із таким почуттям провини розповів, що в них безвихідна ситуація: або загинути, або — полон. Що з ними дуже багато поранених, тяжкохворих, що він не має права їх покинути, треба їх виносити. Казав: “Мамочка, ми скоро побачимося, усіх люблю, усім привіт”.
11 квітня морські піхотинці 36 бригади уже перебували у повному оточенні ворога на території заводу. Уночі того дня захисники здійснили відчайдушну спробу прориву. Із боєм одна частина попрямувала в бік «Азовсталі», де оборону тримали інші українські підрозділи. Інші ж потрапили в полон після жорстоких боїв. Командир розвідділення Мирослав Чорномор разом із іншими захисниками потрапили у руки росіян 12 квітня 2022 року. У червні Ольга Чорномор отримала офіційне підтвердження. Наприкінці серпня вона отримала повідомлення від Міністерства реінтеграції, що завдяки Червоному Хресту відбувся обмін листами із полоненими.
“Це був перший його лист. Він вже на той час був у місті Галич Костромської області”, – розповідає пані Ольга.
Після спілкування з рідними захисників, черкащанка зрозуміла, що листи прийшли однакові із фразами “усе добре”, “не переймайтесь”. У січні 2024 року до Ольги зателефонував звільнений із полону чоловік, який був із Мирославом в одній камері. Він повідомив, що її син перебуває під слідством, його мають судити.
“Наприкінці травня 2024 року я отримала лист від російського волонтера. У ньому повідомили, що мій син уже перебував у донецькому СІЗО”, – пригадує Ольга Чорномор.
Мирославу призначили довічне увʼязнення в російській тюрмі
З того часу жінка пів року листувалася з сином завдяки програмі, яка призначена для спілкування рідних із обвинуваченими або засудженими.
“Він писав лист, віддавав, його сканували і відправляли мені на електронну пошту. Але для цього я мала бути зареєстрована в цій програмі. Але можна зареєструватися лише через російський номер телефону. І я правдами-неправдами знайшла адекватну людину, яка погодилась на свій номер зареєструвати цю сторінку. Знайшла шляхи, як їй перекидати гроші, бо це все платно. Я оплачую і свій лист, і зворотний бланк. Один лист коштує близько 50 рублів. Також відправляла листи однокурсників Мирослава. Вони мене так оточили увагою і підтримкою. Я без них би, мабуть, ніколи не впоралась… Ми Мирослава закидали листами. Він, коли вже знав, що буде їхати з Донецька, написав: “Мамо, дякую тобі за пів року нормального життя”.
У листах до матері Мирослав завжди казав, що все добре, аби вона не переймалася, але друзям розповідав про проблеми зі здоровʼям, зокрема, про те, що впав зір, бо багато читав. Завуальовано писав, що від електрошокерів болять спина і руки.
Згодом Ольга дізналася про можливість передати сину речі та їжу. Жінка зверталась до людей, хто проживає в так званій днр, але вони відмовлялись допомогти. Потім дізналася, що з Молдови можна відправити посилку на Донеччину. Жінка вже купила квиток на автобус… і в той самий час побачила в одному з телеграм-каналів кадри з зали суду, де її син. Йому призначили довічне увʼязнення нібито за те, що він дав наказ убивати мирне населення.
“Це був шок для мене… такий шок, що я не памʼятаю дороги до Молдови. Десь по приїзду я трішки взяла себе в руки. Я приїхала в Молодову і там мені відмовили відправляти посилку… Сказали, що за законом вони не можуть відмовити, але туди її ніхто не відвезе. Посилка просто повернеться. Я розуміла, що поїхати назад не можу, бо в мене великі сумки, усе в трьох екземплярах, аби сформувати три посилки, у сподіванні, що хоч одну отримає син. Я написала волонтерці, яка допомогла через знайомих відправити на Донеччину посилку”, – розповідає Ольга.
Через місяць Мирослав отримав пакунок. У грудні 2024 року, напередодні Нового року, на рішення суду подали апеляційну скаргу, однак вирок лишили без змін. 6 березня 2025 року Мирослава відправили в одну з найсуворіших установ росії, де тримають найбільш небезпечних злочинців — серійних убивць, терористів і маніяків. Суворий режим робить цю колонію символом репресивної каральної системи.
“Не дати забути про наших хлопців”
Нині Ольга приїздить на майже всі обміни полоненими в надії побачити там свого сина. Разом із братами, батьком Мирослава та іншими родинами вони відвідують та організовують акції на підтримку полонених воїнів. Окрім акцій в Україні, вони пікетували у Франції, Польщі, Женеві, коли була зустріч ООН, під час Саміту миру у Швейцарії.
“Раніше я думала, що варто відвідувати акції, що це має якийсь вплив. Але зараз ми це робимо, аби не дати забути про наших хлопців”, – розповіла Ольга.
Усі близькі з нетерпінням чекають Мирослава Чорномора нарешті вдома і ні на мить не перестають вірити.
“Коли у мене опускаються руки й приходять думки, що я не витримую, то згадую, що моєму сину гірше. Я вірю, що скоро відбудеться обмін і мій хлопчик витримає всі ці жахи…”, – підсумувала мати Ольга Чорномор.