Як розвивалася пенсійна справа на Шполянщині в післявоєнні роки

1 листопада працівники соціальної сфери Шполянщини відзначили своє професійне свято. Час летить миттєво, багато чого забувається, навічно стирається з пам'яті та історії. Добре було б дізнатися, як в давнину працювали пенсійні установи з уст безпосередніх свідків того часу. Та де ж їх знайти? Ми спробували. Ви не повірите, але в нашому місті Шполі проживає 91-річна бабуся, яка розпочала працювати в пенсійній установі ще в 1951 році(!). Звати нашого ветерана Ольга Антонівна ОЛІЙНИК. Саме вона розповіла про роботу «пенсійників» у післявоєнні роки.

— Тоді пенсіонерів було мало, адже селянам пенсії не платили, — розповідає Ольга Антонівна. — Були так звані «держпенсії». Їх виплачували інвалідам та при втраті годувальника.

За віком пенсіонерів було тоді не так багато, як тепер. Їх кількість суттєво збільшилася з 1956 року, коли з'явився перший радянський «Закон про державні пенсії». А до цього при обрахунку пенсій керувалися Положенням «Про пенсії і допомоги по соціальному страхуванню», затвердженим Раднаркомом ще 13 лютого 1930 року та іншими його постановами, якими визначався порядок нарахування пенсій різним категоріям працівників. Наприклад, держслужбовці отримали право на пенсію лише в 1937 році.

— До відвідувачів ми ставилися шанобливо, — продовжує розповідь Ольга Антонівна. — Ну, а як по-іншому можна ставитися до людей, які скаліченими прийшли з війни або ж у молодому віці втратили годувальника. Рахували пенсії на рахівницях, арифмометрах, брали справи додому, адже не завжди встигали їх опрацювати. Платили за роботу мало.

— Та й тепер так платять... — вставляю й «свою копієчку». — Чомусь соціальну роботу, надзвичайно складну і таку необхідну не завжди оцінюють належно.

У 1965 році, коли розпочали нараховувати колгоспні пенсії, збільшився і штат пенсійної установи.

— Набрали додатково інспекторів та обліковців, — згадує шполянка Лідія Михайлова, яка прийшла працювати на пенсійну ниву ще у 1964 році. Працювали напружено, проте великих черг не було. В кожному колгоспі був уповноважений по пенсіях. Він проживав у селі і, як кажуть, знав у кожній хаті, який борщ варять. Так от, за графіком ці уповноважені і привозили нам справи.

— Лідіє Григорівно, — не утримався від запитання, — а як же ви на рахівницях встигали вчасно обраховувати пенсії? Ми тепер на комп'ютерах інколи не встигаємо вкластися в терміни.

— Та не було жодної проблеми! Практично всім колгоспникам пенсія була по 12 гривень. Тож рахували швидко, як насіння «лускали», — посміхається Лідія Григорівна.

Зі слів ветеранів з'ясували, що першим післявоєнним керівником Шполянського відділу пенсійного забезпечення був Олексій Настаченко, який, маючи поранення, повернувся у 1944 році з фронту у Шполу. Саме він сформував штат та відновив роботу місцевої пенсійної установи. Послідовниками Олексія Настаченка на цій посаді в різні роки були Анатолій Поляков, Семен Міхєєв, Євген Волощук, Михайло Йосипенко, Григорій Філіпенко, Світлана Скоморохова, Дмитро Сімак. Про цих людей шполяни відгукувалися завжди добре. Це були фахові спеціалісти, а, головне, чуйні люди. Мабуть, на хороших людей нашим пенсіонерам все ж таки таланило. До речі, місце свого розташування шполянська пенсійна установа за сім останніх десятиліть змінювала сім разів і, зазначимо, що умови роботи не завжди змінювалися на краще. І лише після падіння в 1991 році комуністичного режиму, пенсійники переїхали в найкраще (на той час) в місті приміщення — будівлю колишнього райкому компартії. Тут шполянські пенсіонери обслуговуються і дотепер.

Борис КУРІННИЙ, начальник управління Пенсійного фонду України в Шполянському районі.