У далекому 1962 році у нашому селі було створено футбольну команду. Якраз у той час я був призначений у місцеву школу на посаду вчителя фізкультури і музики. Вечорами ми збиралися на стадіоні, грали у футбол та волейбол. Там і вирішили створити футбольну команду, бажаючих грати у футбол було багато.
Я подав заяву у правління колгоспу. Заяву задовольнили. Взяв під звіт певну суму і через день хлопці вже мали футбольну форму.
Наладили систематичні тренування. Через 2 місяці ми запросили на зустріч футбольну команду з с. Товмача. Результат матчу приголомшив не тільки наших гравців, а й уболівальників. Ми програли з рахунком 1:10. Єдиний гол забив Анатолій Логвинов, світла йому пам’ять.
Після цієї поразки ми зробили висновки. Наша поразка була закономірною. У наших сусідів на той час був відмінний підбір гравців. Це були в основному юнаки 10—11 класів. Навесні того ж року вони завоювали кубок першості району.
Я став випадковим свідком того тріумфу. Ми стояли на краю села, з боку Шполи з’явилась автомашина, яка була у власності Товмацької школи. На кузові розмістилася вся футбольна команда. Попереду стояв директор школи П.М. Луценко. Побачивши наших хлопців, він підняв над головою кубок. Ми услід їм поаплодували. Серед тих хлопців були і наші футболісти — Василь Карбівничий, Анатолій Логвинов, Анатолій Капуста. От цей колектив і розгромив нас з рахунком 10:1.
Як зараз пам’ятаю цих красивих молодих хлопців: нападаючих Рижака М. та Кавуна О. Перший із них дослужився до генерал-лейтенанта, другий до адмірала. У захисті грав Василь Поліщук. Через деякий час нашу команду включили до чемпіонату. Отримавши положення районного чемпіонату, я побачив, що через кілька днів нам треба їхати в с. Мокра Калигірка на кубкову гру.
За кілька днів до цього я направив туди у розвідку двох хлопців. Вони доповіли, що бачили тренування наших суперників і нічого «загрозливого» не запідозрили.
Ми заспокоїлися і продовжували готуватися до цієї гри, вважаючи себе переможцями…
—У разі, якщо хлопці програють, нехай ідуть додому пішки,— сказав водієві голова колгоспу, який надав нам транспорт.— Дізнаюся, що ти їх підвозив, зніму з машини, і підеш на свиноферму…
***
Футбольне поле було чудовим. Поряд із ним — столітні дуби. Ми переодяглися і приступили до тренування. Через деякий час у затінку під деревами усілась чимала кількість уболівальників. Серед уболівальників під час нашого тренування хтось голосно сказав: «Ось скотарівці покажуть нашим хлопцям, як треба грати».
Та коли вони приступили до розминки… я побачив прицільні удари по воротах, відмінну гру головою, вправність воротаря…
Особливо мене вразив захисник — здоровенний футболіст. Відбиваючи м’яча, він так уміло його вдарив, що той потрапив у верхівку дуба, і на землю впало кілька сухих гіляк.
— Не дай Боже потрапити під цей м’яч, — подумалося тоді.
Пролунав свисток. Гра розпочалася. Не описуватиму ходу поєдинку. Результат нас приголомшив. Кінцевий рахунок — 6:1 на користь господарів.
Під свист і вигуки уболівальників з низько опущеними головами украй виснажені ми мовчки пішли до автомобіля.
Щойно вмостилися, водій промовив до нас:
— Ану злазьте, ви що хочете, щоб я завтра з правами водія був на свинофермі?
Ми його ледве умовили, щоб він нас хоча б трохи підвіз, бо не дійдемо до Скотаревого. Він погодився, але за 2 км у яру висадив нас і поїхав.
Ідемо дорогою…І смішно і сумно на душі….
Потім були й інші товариські зустрічі. Аж через 6 років наші футболісти досягли успіху.
У 1968 році команда села у фінальному матчі на стадіоні м. Шпола виграла кубок, який розігрувався з ініціативи РКВЛКСМ, присвячений 50-річчю створення цієї організації. У запеклій боротьбі ми вирвали перемогу в однієї з найсильніших команд району.
Ця подія стала святом не тільки для футболістів, а й для всього села.
За час існування нашої команди її форму одягали близько 100 гравців. Коли на день села назвали прізвища тих футболістів, серед них було кілька 80 — 90-річних, які нині живуть у селі, в залі пролунали оплески.
МИКОЛА ГОНЧАР, С. СКОТАРЕВЕ