До річниці визволення Лип’янки від фашистських загарбників
10 березня виповнюється 72 роки як звільнили наше село Лип’янка від фашистських окупантів. Звернімось до історії: 27 січня 1944 року 20—29 танкові корпуси 5-ої гвардійської армії Другого Українського фронту вибили ворога із Шполи, Лип’янки і Лебедина. 28 січня наші війська повністю зайняли Лип’янку. Населення радо вітало своїх визволителів. Але 29 січня німці з самого ранку кинули в наступ танкову дивізію, підкріплену артилерією і піхтою з села Нечаєве. Наші війська не встигли обладнати бойові позиції і стали відступати. Лип’янку фронт розділив на дві частини. Більшу зайняли німці (3/4), а наші — решту (1/4). Почалася позиційна війна, яка тривала півтора місяця. Перед нашими військами була поставлена задача не допустити ворога до Корсунь-Шевченківського, де наші війська взяли німців в котел. Аж поки окупантів не розбили в Корсунь-Шевченківському — у нашому селі стояв фронт. В ті часи мені йшов шостий рік (я 1938 року народження). Не всі тодішні події я добре пам’ятаю, однак дещо врізалося в пам'ять назавжди. Особливо — півторамісячна оборона. Наш куток Балабівку німці обстрілювали з трьох сторін — із Зацерківки, Щурівки і Больші. На Балабівці тримали оборону наші війська. В моєму і сусідських дворах стояли міномети. Багато валялося порожніх дерев’яних ящиків з-під мін. Мати розбивала їх і топила в печі. Вдень всі люди ховалися у погребах, а вночі розходилися по своїх домівках дивитися, чи цілі хати. А їх багато розбили й попалили...
Наша родина також ховалася у великому погребі сусідки баби Варки. Вона його розкопала, брала глину на хазяйські потреби. Так, одного разу наші військові принесли в погріб пораненого в ногу солдата. Так він і лежав у погребі на носилках, бо в санчастину його було неможливо відправити — з усіх сторін наш куток обстрілювали німці. Погода була погана, дороги розвезло, все було в багнюці.
Пролежав солдат у погребі три дні. Вночі всі розбігалися по своїх домівках, а ми з солдатом залишалися наодинці. Розказували один одному казки. Я оповідав ті, яких мені бабуся Мотря розповідала. Нам приносили їжу і солдат мене запрошував їсти разом. Я погоджувався з умовою, що він мені дасть свою металеву ложку! Такої я не бачив, бо всі їли тоді в селі дерев’яними. То була незвичайна ложка — комбінована! З одного кінця була ложка, а з іншого — виделка, і, скріплені між собою заклепкою, складалися одна в одну. Отака чудасія для мене, малого! Солдат дав мені залізну ложку, а я йому вручив дерев’яну. Їли разом з котлика борщ і кашу... Я не знаю його прізвища, але він бажав називати його дядьком Іваном. Казав, що вдома у нього такий самий хлопчик, як і я, і його теж звати Грицем...
Через три доби пробилася до нас санітарна машина. Солдата дядька Івана винесли з погреба і повантажили всередину неї. На прощання дядько Іван подарував мені залізну ложку. Вона в мене зберігалася до 1954 року. Тоді я закінчив 8 класів Лип’янської школи і поїхав на Донбас, вступив до будівельної школи. Після закінчення школи працював муляром на будівництві нового міста Молодогвардійськ. Коли в 1957 році я приїхав у відпустку в Лип’янку, то залізної ложки вже не знайшов, поділася кудись... Якби тоді, після війни був той розум, що тепер! Потрібно було взяти адресу дядька Івана, можливо, він залишився живим після війни. Яка то була б зустріч! Згадували, як разом їли з котлика борщ та кашу. Ось такі мої спогади про ту далеку війну...
Григорій ПІДВАЛИХАТА. с. Лип’янка.