ТІ, ХТО ПОРУЧ
Для Анатолія Марцевича із с. Кримки 25-та річниця Незалежності України — день особливий. Перебуваючи у зоні АТО, в найгарячішій із її точок — у с. Зайцеве, він, як ніхто інший, відчув на собі, що значить стояти на смерть за свободу і незалежність своєї держави. І, як і більшість пат-ріотів України, був готовий віддати своє життя, аби зберегти спокій і мир для своєї родини, своїх синів та усіх інших українських родин. Анатолій переконаний, що так був налаштований кожен, хто воював пліч-о-пліч з ним в зоні АТО.
Анатолій Марцевич родом із села Лип’янка. У вісімдесятих роках, після служби в колишній Радянській Армії, як і більшість молодих хлопців, залишився на понадстрокову службу. Проходив її у Прибалтиці, в Литві. Довелося воювати і в Афганістані, куди колишнє керівництво країни посилало більшість юнаків. Після закінчення контракту повернувся додому і оселився у селі Кримки, звідки родом його дружина Наталя, з якою Анатолій разом уже понад три десятиріччя.
Подружжя Марцевичів має чотирьох синів: Сергія, В’ячеслава, Євгена та Олександра. Найменший — ще школяр. Старші вже мають свої сім’ї. Дочекалися і першої внучки. Анатолій займався будівельними роботами, заробляючи для своєї сім’ї. Здавалося, життя влаштоване, діти дорослі — живи собі, та й насолоджуйся ним…
Та з початком воєнних дій на Сході країни, ночі для Анатолій Івановича ставали все неспокійнішими... Не міг він насолоджуватися цим життям, коли там гинули молоді хлопці, однолітки його синів. І 27 січня 2015 року пішов добровольцем на фронт. Потрапив у найгарячішу точку — с. Зайцеве. Служив у 34-ому батальйоні 47-ої Кіровоградської ОМБ.
— У своїй бригаді я був найстаршим, — згадує Анатолій Іванович. — І мене називали «Бача» — цей позивний закріпився ще з часів Афгану. Служив разом зі своїм земляком із с. Мар’янівка — молодим хлопцем-сапером, якого ми називали «Електроніком». Разом з ним ми і в «учебці» були, і на передову потрапили. «Електронік» для мене був як син. Поруч із цим юнаком я завжди пам’ятав, що вдома на мене четверо таких чекає, тому обов’язково потрібно повернутися живим.
Місцеві жителі, яких ми забезпечували водою, ділилися з ними харчами, ставилися до нас із повагою. На той час там залишилися лише літні люди, бо молодь виїхала із гарячої зони.
—Та, мабуть, без підтримки наших волонтерів ми аж ніяк не вижили б, — продовжує Анатолій Марцевич. — Волонтерський рух, який з’явився з початком Майдану, а потім і воєнних дій на Сході, ще раз довів, якими незалежними, сильними і згуртованими можемо бути ми всі. Ми з нетерпінням чекали на нашу «маму Галю» (волонтера Галину Лоцман — Авт.), Лілію Усик, які привозили нам і обмундирування, і продукти, і такі довгоочікувані передачі із рідних місць.
Дуже вагомою була там підтримка моїх односельчан, які збирали кошти на таке необхідне для мене стрілецьке спорядження, голови села Миколи Запорожця, представників ГК «ЛНЗ». Також моїх кумів і друзів із с. Червона Слобода, Фастова та Чигирина, моральна підтримка яких для моєї сім’ї була дуже необхідною на той час.
— Коли Толин мобільний мовчав по три-чотири дні, я місця собі не знаходила, — каже дружина Анатолія Наталя. — Хоча і розуміла, що він у ці дні просто не може розмовляти, та все ж, страшні думки закрадалися, не питаючи. І тоді залишалася лише віра в те, що все буде добре. Саме вона, і моральна підтримка близьких людей, рідних, сусідів, усіх односельчан давали мені нові промінці надії.
Сам Анатолій Іванович під час воєнних дій отримав легку контузію. Та про неї говорити не хоче, бо відлежуватися в шпиталі не став, за три дні повернувся до своїх однополчан. А от нагороди свої залюбки показав. Дуже дорогі вони для нього. І медаль «За бойові заслуги», і «Від вдячного афганського народу», і «25-річчя виведення військ із Афганістану». В них — і його історія, і історія нашої країни.
Після повернення зі Сходу Анатолій Марцевич отримав у селі обіцяну для воїнів АТО ділянку землі. Найменший — Сашко, як син воїна, путівку до табору с. Чапаєвка Золотоніського району. Його родину забезпечили дровами на зиму. Влітку батько разом із найменшим сином збудували у будинку піч, щоб перейти на альтернативне опалення. Як і кожна сільська родина, тримають невеличке господарство.
Нещодавно Анатолій Марцевич став учасником «Миколайчук-фесту», що проводився у м. Вижниця на Буковині за сприяння нашої землячки, заслуженої артистки України Руслани Лоцман. Там зустрівся з багатьма воєнними побратимами, де всі разом заспівали нашої української, яку чути було аж ген за Карпатами...
Сьогодні Анатолій Іванович зі своєю родиною. І, мабуть, немає для них більшого щастя, аніж коли збирається за великим столом уся сім’я Марцевичів, коли поруч люба дружина, його рідні сини, коли можеш пригорнути своє онучатко, коли всі живі і здорові...
Пройшовши через горно двох воєн, чоловік навчився цінувати життя і те, що має змогу насолоджуватися красою рідних місць, дихати вільним повітрям своєї батьківщини. Він вважає, що кожен із нас повинен прагнути зробити хоча б щось для свого села чи міста, для своїх найближчих людей, дітей, щоб наше життя ставало кращим, не боятися змін і не бути байдужим до того, що відбувається навкруги. Лише так ми зможемо мінятися самі і змінювати свою країну, здобуваючи справжню Незалежність.
А напередодні свята — 25-ої річниці Незалежності України Анатолій Іванович МАРЦЕВИЧ через нашу газету передає свої найщиріші вітання своїм друзям-побратимам, із якими воював поруч, усім своїм односельцям і бажає миру та злагоди і їхнім сім’ям, і кожній родині нашої незалежної України!
Лариса БАЧИНСЬКА.