Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів. Був четвертою дитиною в родині. У 1940 році родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів.
Впродовж 1944—1954 pp. В. Стус навчався в середній школі № 75 м. Сталіно. У 1954—1959 pp. навчався в Сталінському педагогічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення якої працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.
У 1959—1961 pp. В. Стус служив у лавах радянської армії, після звільнення в запас два роки працював учителем української мови та літератури в середній школі №23 м. Горлівки Донецької області. Також працював підземним плитовим шахти «Октябрьская» у Донецьку, літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 році стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.
У 1964 році В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть» (у 1965 pоці, одразу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). 4 вересня 1965 року поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції, а 20 вересня 1965 року його відраховано з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна».
Василь Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступного року працює спочатку молодшим, невдовзі — старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися з «традиційним» формулюванням: звільнений за власним бажанням.
З 1966 року і до дня арешту він працює старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому — старшим інженером проектно-технологічного об’єднання. У брюссельському видавництві «Зимові дерева» в 1970 році вийшла друком друга збірка поета — «Зимові дерева» (у 1968 році поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський письменник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон). Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над Василем Стусом у 1972 році. У 1970 році В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів— «Веселий цвинтар».
12 січня 1972 року — поета вперше заарештовано. 7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п’яти років ув’язнення та трьох років заслання.
У 1972 році, перебуваючи в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ, поет створює свою четвер- ту книгу — «Час творчості/Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів віршів Ґете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса — «Палімпсести».
Впродовж 1972—1977 pp. поет відбував покарання в таборах Мордовії.
З листопада 1975 по лютий 1976 pp. він перебував у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.
З 5 березня 1977 року поет засланий у селище імені Матросова Тенькінського району Магаданської області: працював «учнем прохідника гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на руднику імені Матросова об’єднання «Севервостокзолото».
У 1978 році митець прийнятий до PEN-клубу. Наступного року він повертається до Києва і вступає до Української Гельсінської групи. З жовтня цього ж року за поетом встановлено адміністративний нагляд.
У 1971 —1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (у 1985 році Генріх Бьолль за цю книгу висував Стуса на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у видавництві «Сучасність» у 1986 році).
У 1979—1980 pp. В. Стус працював формувальником II розряду ливарного цеху на заводі імені Паризької комуни.
З 1 лютого 1980 року і до арешту він працював у цеху №5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттє- пром» фабрики взуття «Спорт» намазувальником затяжної кромки на конвейєрі.
14 травня 1980 року поет вдруге заарештований. Наприкінці вересня відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.
З листопада 1980 року він відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні 1981 року поет востаннє побачився з рідними. 1982 рік — рік перебуванням в камері-одиночці. Впродовж 1980— 1985 рр. Василь Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».
Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у карцері під час голодування. Поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 pоку, прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.
Перша в Україні збірка вибраних поезій В.Стуса «Дорога болю» вийшла у 1990 році, а в 1991 pоці за цю збірку Василеві Стусові присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка (посмертно).
Василь Стус належав до опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, яка одверто протиставила себе тоталітарному режимові. Йому випало жити в надзвичайно складний час. Час, коли людина мала вибирати: мовчати попри всі утиски та приниження і зберегти своє життя чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власної смерті. Василь Стус вибрав друге. Та й не міг він вчинити інакше, навіть якби дуже хотів. Щоб у цьому переконатись, досить познайомитись з його творами. Переламним у житті поета став 1965 рік, коли 30 серпня 1965 року було заарештовано Івана Світличного — лідера української нонконформістської культури 1960-х років. Саме арешт близького товариша боляче відізвався в свідомості Стуса, змусивши чітко визначитися, хто свій, а хто чужий. Поет приєднався до виступу-протесту Івана Дзюби проти репресій у колі української інтелігенції 4 вересня 1965 року, що відбувся в київському кінотеатрі «Україна» перед прем’єрою фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків». «Хто проти тиранії — встаньте!» — вигукнув В.Стус, коли в залі заревли сирени, заглушуючи голос І.Дзюби. Багато хто встав, хоча й усвідомлював, які наслідки матиме цей протест. Для поета цей протест, якщо навіть не враховувати відрахування з аспірантури, безробіття, арешти, повернувся абсолютною редакційною ізоляцією. Тому не дивно, що Захід «відкрив» для себе поезію Стуса раніше, аніж Батьківщина.
Творчий доробок поета, не зважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». У ній відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І.Драча, Є.Адельгейма), збірка не побачила світу. Та й саме ім’я Стуса було вже тоді під забороною.
У 1970 році без будь-якої надії на опублікування Стус підготував третю збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968— 1970 рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам’яті, по-бандитськи вбитої працівниками радянських спецслужб, художниці Алли Горської. Не раз зринають у його поезії символіка «високого вогню», мотиви богообраності й жертовності. «Бог» і «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Україна — не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова його душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує:
О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні.
І лазурово простелися, і душу порятуй мені.
Поетичне слово Стуса — в кращих своїх проявах — енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей. Стус — поет інтелектуальний, поет читаючий, який свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії.
Поезія Стуса — цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми — неологізми й напівнеологізми, в основі яких — актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спогадування, протобажання, сніння). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші:
Утрачено останнi сподiвання, нарештi — вiльний, вiльний, вiльний ти.
Тож приспiшись, йдучи в самовигнання: безжально спалюй дорогi листи,
i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй свiй найчистiший горнiй бiль — пали.
Тепер, упертий, безвiсти одчалюй, бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
А що, коли не буде того дня?
Тодi вже гибiй. Отодi вже — гибiй, простуючи до смертi навмання.
Ім’я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в українському літературному контексті.
ДЖЕРЕЛО: ukrlib.com.ua