22 червня — офіційна дата початку війни між Німеччиною та колишнім Радянським Союзом, що тривала до 8 травня 1945 року. Про неї шполянин Володимир Зданєвич знає не з чуток і не з книжок. Володимиру Флоріановичу — 91 рік. Він є свідком та учасником багатьох подій: пережив голодомори 1933 і 1947 років, війну, повоєнну відбудову.
Зі спогадів ветерана:
«… У травні 1941 року я закінчив школу. Наприкінці червня ми з товаришами Степаном Іщуком і Яковом Будником косили конюшину в полі. З поля побачили, що почали падати бомби на станцію Гречани, де була нафтобаза, і вона загорілася. Швидко докосивши і повернувшись у село, дізнались, що почалася війна…
Війна…Я знаю її не з книжок.
Через декілька днів вуличками нашого тихого села Орлинці (Хмельницька обл.— Ред), мов сарана, прогуркотіли німці на мотоциклах і велосипедах, озброєні до зубів. Орлинці зайняли без бою. Комендатури у нас не було, бо село невелике, призначили тільки старосту. Ним став Василь Іванович Біляновський. Колгосп зберігся, і я продовжував у ньому працювати…
Війна почалася у той прекрасний час, коли в Україні від вечірньої до ранкової зорі усього п’ять годин і зірки майже не гаснуть. Цвіли луги, наливала колос пшениця… Сам е у таку чудову літню пору німці порушили наш спокій. Це був страшний і тривожний час. Мені ішов п’ятнадцятий. Я був ще малим, щоб піти воювати у 41-му, але вже цілком дорослим і свідомим, щоб оцінити те горе і випробування, які принесло воєнне лихоліття.
У моїй пам’яті виринають проводи чоловіків на фронт, плач матерів, дружин і дітей, суворі обличчя старших людей.
Мого батька на війну не брали, йому було вже 57. На фронт пішли брат Степан, чоловік сестри Жені Антон, інші родичі, сусіди, знайомі…Брата Олександра взяли на фронт із Сочі, де він у цей час працював. Село проводжало своїх новобранців аж до залізничної станції. Деякі чоловіки пішли із нашого села назавжди, залишивши старих батьків, удів і малолітніх сиріт напризволяще. Як не дивно, з того часу минуло понад 70 років, а я добре пам’ятаю до найменших подробиць усі події тривожного воєнного часу.
Директор школи Микола Іполитович Горохівський пішов добровольцем на фронт і не повернувся. Не прийшли з війни голова колгоспу Іван Трохимович Марченко, секретар сільради і два його брати.
1943 року війна торкнулась і мене. Молодь з нашого Чорноострівського району почали масово вивозити до Німеччини на підневільні роботи. Коли дійшла черга до мене, батько твердо сказав: «А я сина не віддам!». Медичну комісію проходили в райцентрі, у приміщенні двоповерхової школи. Майбутніх остарбайтерів оглядали німецькі та наші лікарі. Тих, кого визнали придатними, конвоїри супроводжували до залізничної станції. На пероні грав духовий оркестр. Нас посадили у вагони. Дорогою до Тернополя утекло шестеро хлопців. Я був серед них. Уночі постукав у вікно своєї хати. «Володька прийшов» — сказав батько. На ранок оголосили, що за втечу розстріляють сім’ю і спалять хату.
Восени 1943-го знову оголосили набір на відправку до Німеччини. Усіх нас, молодих людей, колоною вели до церкви, щоб потім відправляти на підневільні роботи. У мене з батьком була попередня домовленість, що я ітиму скраю колони, а він поряд у бурці (довгому і широкому брезентовому плащі. Як тільки конвоїр відвернеться, я сховаюсь до батька під бурку. Через деякий час по сигналу батька з-під бурки винирну, ітиму, плакатиму, ніби проводжаючий. Так і вийшло.
Додому я не пішов. Попрямував з райцентру через поля радгоспу «Любисток» на Слонський ліс. Ми з батьком домовились, що він принесе мені торбу з харчами і повісить на старій груші. Якщо я її забрав, значить, я в лісі. Так через одну ніч батько носив мені їжу. Я зробив собі на дереві гніздо із смерекових гілок і там спав. Хвойний ліс теплий. Іноді ночував на землі у кожушку, сховавши ноги у лисячу нору. Так пройшли осінь і зима.
Навесні 1944-го із Старокостянтинова почали тікати німці. Радянські війська наступали, пройшли по льоду до Південного Бугу. Утікаючи, німці палили будівлі. Батько випустив зі стайні у поле єдиного нашого коня, щоб той не згорів, але німецькою кулею з танка коня поранило. Він переночував у колгоспній стайні, де вранці батько знайшов його та забрав додому.
Наприкінці березня Орлинці звільнили. Пам’ятаю, як форсували Південний Буг, який ще був покритий льодом. Фронт пішов на захід, а ми стали знову працювати в колгоспі. Я сіяв уручну ярі культури — овес і ячмінь, виконував інші роботи аж до осені….»
З книги «Володимир Зданєвич. Погляд крізь роки», літературний запис Надії Корольової