ЗНОВУ ТОРУЄ ДОРОГУ НА ФРОНТ

Минулого понеділка закінчилася відпустка бійця-добровольця ба­тальйону Національної гвардії імені Генерала Кульчицького, сільського голови села Товмач Сергія КОВАЛЯ.
— Ситуація на сході нині є дуже тривожною, за даними української розвідки росіяни знову посилюють свою військову присутність на кор­донах з Україною. Тому перебувати вдома просто несила, знову відбуваю на передню лінію оборони, — каже Сергій Коваль, від’їжджаючи за кер­мом бойової машини, котра належить батальйону Нацгвардії ім. Генерала Кульчицького. Її придбали для бійців волонтери із м. Костопіль. За день до цього Сергій Валентинович прой­шов злагодження у військовій частині Нацгвардії, що у столиці.
За ті місяці, проведені на війні, Сергій Коваль, як сам вважає, став жорсткішим. Зрозумів, що треба більше цінувати життя і сім'ю. При собі носить на фронті гранату, щоб не взяли в полон. Бо з нацгвардійцями у полоні не розмовляють, а знущають­ся і катують.
Розповідаючи про війну, пан Сергій не стримує свого відвертого незадоволення тим, що відбувається в країні, дії керівництва держави йому більш ніж не імпонують. Але бити во­рога готовий до останнього.
— Коли відходили з Дебальце­вого, кидали одяг і їжу, а листівки і обереги забирали — то найдорожче. Було таке, що бойовики знаходили малюнки дітей в окопах, а там же номери телефонів часто пишуть. І ці виродки дзвонили, погрожували, — розказує Сергій Валентинович.
— Які основні враження від Донбасу?
— Дивують і вражають всуціль радянські ¬назви скрізь — селище Красний Пахар, вулиці — Леніна, Комінтерну, Пролетарська. На шкільному подвір’ї — пам'ятник Ко­заченку, на якому написано «Про­живав у селі Клинове. У 1930-х роках збирав посилено хліб шахтарям і робітникам. Був розстріляний кур­кулями, коли йшов додому з комсо­мольських зборів». У школі стенди — колективізація, Радянський Союз. Живуть дуже бідно, села страшні. Хата розвалена, тину нема, двоє зубів у роті й кричать: «Россия!».
— То тамтешнє населення хоче й досі до Росії?  
— Вони були за Росію, коли йшли на референдум, але їх обдурили. Немає того солодкого життя, на яке сподівалися. Тепер не знають взагалі, куди хочуть. Ми стояли на блокпосту, приходить місцевий: «Вы — банде­ровцы. Что тут стоите? От кого за­щищаете?». Запитую, які дивляться канали? — «Новороссия». Слухають «Козацкое радио». Говорять зневаж­ливо з нашими хлопцями. Здають усі позиції. Ще не встигли виїхати — вже працюють міномети. Під час обстрілу двох поранило. Звернулися до нас. Надавали їм допомогу, а до мене жінка підбігла і кричить «Зачем вы сюда пришли?». Кажу: «Це ж наша земля, Україна. Прийшов сюди, щоб до мене додому не дійшли, щоб мої діти в підвалі не сиділи». Тут було чо­тири «швидкі», а зараз — жодної. Де діли? Віддали деенерівцям.
Є там патріоти, але їх мало. Лю­дей треба переконати, щоб про­тестували проти ДНР і ЛНР так, як піднімалися проти України. Щоб виганяли найманців і так званих козаків. Плачуться, що нема зарплат, пенсій, світла, голодують. Треба, щоб зрозуміли — ніхто їм платити не буде. А так розказують, що Путін добрий, Росія — хороша.
— Чому з такими мужніми захисниками-патріотами, які нині протистоять окупантові, досі не розбито ворога і не святкуємо пе­ремогу?
— Некомпетентні керівники — перша проблема. Ніхто не відповідає ні за Іловайськ, ні за Донецький ае­ропорт, ні за Савур-Могилу, Крас­нопартизанськ, Дебальцеве. Жоден генерал. А загинули тисячі хлопців. Три дні перед перемир'ям росіяни били з усього, з чого можна. А наша артилерія мовчала. А якби артилерія допомогла, то не так багато жертв було б.
Друге: не було планового виводу з Дебальцевого. Виводити почали, коли перші хлопці побігли — стріляти не було чим, а їх відрізали від своїх. Йшли полями дві доби, попадали під обстріли своїх, поранені замерзали.
Третє: стільки техніки на складах, а нам її не дають. У нас не було жод­ного БТРу. Аваков пообіцяв три БТРи, вони не прийшли.
Вважаю, що потрібен воєнний стан. Тоді буде один штаб, відповідатиме одна людина, не крастимуть, або крастимуть значно менше. Головно­командувач мовчить, а крайнього не знайти — «валять» один на одного.
— Який настрій сьогодні у фронтовиків?
— Злі на цю владу. Думали, щось зміниться. Чому не позакривали російські банки, магазини, ресторани? Зайдіть у будь-який супермаркет, на заправку — на першому стелажі про­дають російські «Снікерс», «Марс», «Орбіт». Ми їх купуємо, а за ці гроші наших дітей убивають. Ніхто не відповів за розстріл Небесної сотні. Хабарники працюють, а коли їх ареш­товують, то за кілька днів відпускають під заставу. Немає бажання і наміру дати нам зброю, танки, залити бето­ном бліндажі, щоб людей не вбивало. На жаль, продовжують працювати старі схеми — відкати, кумівство. Тре­ба змінювати систему.
— Чи братимете участь у міс- цевих виборах?
— Обов’язково! Громадсько- політичної діяльності не полишу, бо ніхто, крім нас самих, нічого не змінить для нас на краще життя.
Цього дня Сергія проводжав у зону АТО його бойовий побратим — голо­ва Шполянської спілки учасників АТО Віктор Савчук, який нині організовує приміщення для центру надання до­помоги воїнам АТО та їх родинам, у чому активно йому сприяє районна партійна організація ВО «Черкаща­ни».
— Питань, що хвилюють сьогодні цю категорію громадян, надзвичайно багато, але ми все робитимемо для того, щоб ніхто з них не залишив­ся наодинці з цими проблемами, — обіцяє Віктор Васильович. А своєму товаришу бажає в дорогу лише удачі і охорони Божої. Нехай повертається живим, адже на нього чекають дружи­на, четверо дітей, громада Товмача та велика кількість друзів зі всієї Шпо­лянщини.
Наталія СТОРЧАК (фото автора).