Головною вулицею тихого провінційного містечка йшла молода вродлива жінка. Серпневе надвечір'я з віття каштанів тихо спускалось їй на плечі. Час від часу вона торкалась поглядом букету з сніжно-білих ромашок, і на її вустах з'являлась ледь помітна усмішка. Сьогодні в неї особливий день, і навіть сонце, котре ще вчора посилало на землю нестерпно-пекучі промені, ніби вітаючи іменинницю, поступилось місцем приємному вітерцеві, який грався її волоссям. Сьогодні колеги «осипали» її компліментами і побажаннями. А квітів! Тепер вона працюватиме серед цієї краси!.. Жінка йшла неквапливим кроком, потроху відпочиваючи, бо весь день «не було коли вгору глянути». Та воно й зрозуміло, невдовзі початок нового навчального року... Вона любила свою роботу, приділяла їй багато часу. Навіть удома до пізньої ночі просиджувала за комп'ютером, займаючись творчістю в мережі Інтернет. Ніколи не сердилась, коли до неї і у вихідні зверталися педагоги з різних питань, розуміла їх, адже не зважаючи на її теперішню посаду, також вчителювала. Залишити школу не могла, бо завжди мріяла працювати з дітьми. Коли була ще маленькою, хотіла стати вихователькою. Як улюблена Наталя Іллівна, вчителька в її рідному містечку на Полтавщині. Вдома дівчинка гралася зі своїми ляльками «в дитсадочок». Пізніше — вчителькою української мови і літератури, як її тітка Алла Дмитрівна, котра прищепила племінниці любов до свого предмету. Батьки не заперечували, адже дівчина залюбки брала участь в олімпіадах і завжди поверталася з відзнаками. Хоча далеко в глибині душі Любов Іванівна сподівалася, що донька піде її шляхом і стане бухгалтером, бо мала здібності й до математичних наук.
Також дівчині радили вступати до літературного університету, адже з-під її пера виходили дуже гарні поетичні рядки. Але вона вирішила, що навчатиме школярів рідної української мови. Пам’ятає, як разом з червоним дипломом отримала пропозицію викладати в рідному вузі, але відмовилася й поїхала працювати в глухе село. Як отримала свої перші відпускні, повний гаманець, і не знала на що їх витратити. Жінка всміхнулася цим спогадам. Не здогадувалася вона тоді, що в тому селі зустріне свою половинку. Якось до її колеги при- їхав у гості племінник, зайшов в учительську, їхні очі зустрілися... То було кохання з першого погляду. Відтоді минуло 16 років, але вона жодного разу не пошкодувала, що сказала коханому «Так», що покинула «насиджене» місце і вирушила в незвіданий край, де не те що тата з мамою — знайомих не було. Що проміняла свою роботу з пристойною зарплатнею на ставку керівника гуртка у позашкільному закладі. «Як ти будеш там сама? — питали подруги. — Не страшно?». «Чого мені боятися? Та й не сама я буду, з чоловіком». При згадці про коханого, серце забилося частіше. Добрий, щирий, щедрий, турботливий, він завжди знаходить привід, щоб здивувати дружину подарунком. Багато працює, щоб забезпечити сім’ю. Про такого кажуть: «За ним, мов за стіною». Напевне молодят благословив святий Михайло, адже саме 21 листопада побралися... Жінка з ніжністю пригадала, як сьогодні її розбудив аромат свіжої завареної кави, а на трюмо вже «чекали» улюблені парфуми... «Шкода, що він лише пізно ввечері повернеться з відрядження». Знайшовши телефон, написала: «Коханий мій, ми прожили з тобою 16 років, і я хочу прожити так ще тричі по 16. Кохаю». Їй пригадалось, як одна знайома запитала, чому вона помітно схудла. «Закохалась. У свого чоловіка. Заново, через 16 років!».
Жінка милувалась серпневим надвечір’ям. Будинки, дерева, клумби і навіть одяг перехожих, здавалось було пофарбовано в рожево-золотисті кольори. Поки що нічого не віщувало, що вже невдовзі шибки сумно дивитимуться на світ крізь холодні осінні сльози... Той серпень теж був схожим на теперішній. Коханий освідчився на її день народження. І чи то від хвилювання, чи від спеки часто витирав хустинкою спітніле чоло. В руках тримав букет сніжно-білих великих ромашок. От хитрун, випитав таки у своєї тітоньки, котрі квіти дівчині подобаються найбільше. І в пологовому будинку зі словами: «Спасибі за сина, кохана», чоловік також подарував їй ромашки... Каже, що своїм білявим волоссям вона схожа на ромашку. А от їхній синочок — викапаний татко, проте характер має матусин. Жінка переконана, саме завдяки їй хлопець відмінно навчається, перемагає в районних конкурсах з української мови, пише вірші, наполегливий, цілеспрямований, вчителі не натішаться: «Такий розумний хлопчик, і серйозний не по літам!». Материнське серце радіє — недаремно вона скільки уваги приділяла малюку, привчаючи до самостійності, відповідальності. Ще змалку, спостерігаючи, як батько спілкується з мамою й бабусею, хлопець навчився шанобливому ставленню до жінок, тож вони з чоловіком впевнені — їхній син ніколи не скривдить жінку. Ніби вчора їй в палату принесли маленький згорток, котрий з цікавістю дивився на світ широко відкритими очима, а зараз йому вже 15.
Жінку обігнала галаслива зграйка дітей на роликах. Щасливі... Насолоджуються останніми літніми днями. І раптом вона впіймала себе на думці: «Що таке щастя?», однозначної відповіді відразу не знайшла б. Вона завжди відчувала себе щасливою, бо вміла нею бути. Ще з дитинства: відтоді, як отримала свій перший похвальний лист, хоча навчалась не заради оцінок. Як добиралася по бездоріжжю до школи, тому, що мала час для написання нового вірша. Потім — коли суджений одяг їй на палець обручку, і вона невдовзі довідалася, що вагітна, бо мріяла подарувати коханому сина. І коли працювала на 1/4 ставки керівником гуртка, адже бачила вдячність в дитячих очах. Пізніше — коли днями й ночами трудилась над міжнародним проектом, тому, що знала, що він необхідний молоді, і тоді, коли їй запропонували нову посаду, про яку колись і мріяти не сміла. Пам’ятає, як чоловік, дізнавшись про це, сказав: «Моя зірко, в чужім краю, без мами й тата, ти досягла всього сама». На що вона відповіла: «Не сама, зі мною були ви з синочком — моя найголовніша група підтримки». Вона щаслива, бо має сім’ю і улюблену роботу, радіє, якщо вдається допомогти людям. Шполу вважає рідним краєм, бо тут її дім, тут народився їхній синочок, тут проживають її друзі. А Полтавщина завжди чекає їх в гості.
Жінка підійшла до під’їзду й здійняла погляд на вікна своєї квартири. «Сина, напевне, ще дома немає. Казав, що поїдуть з друзями на ставок. Нехай відпочивають, невдовзі не до розваг буде. Зараз приготую вечерю...», — так, розмірковуючи, вона піднялася на свій поверх, відчинила двері й завмерла від несподіванки. З кухні линули аромати смачних страв, а в кімнаті чекав святково сервірований стіл. Назустріч іменинниці вибігли в кухонних фартухах її найдорожчі чоловіки, водночас такі схожі, і такі кумедні. Жінка дивилася на них, а непрохана щаслива сльоза з’явилися в неї на очах. Вона потонула в їхніх обіймах і подякувала Господу за долю, котру він їй подарував.
Ніна ІВАШКЕВИЧ. м. Шпола.