ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ ЩАСЛИВОЇ ЖІНКИ

Головною вулицею тихого провінційного містечка йшла молода вродлива жінка. Серпневе надвечір'я з віття каштанів тихо спускалось їй на плечі. Час від часу вона торкалась поглядом букету з сніжно-білих ромашок, і на її вустах з'являлась ледь помітна усмішка. Сьогодні в неї особливий день, і навіть сонце, котре ще вчора по­силало на землю нестерпно-пекучі промені, ніби вітаючи іменинницю, поступилось місцем приємному вітерцеві, який грався її волоссям. Сьогодні колеги «осипали» її компліментами і побажаннями. А квітів! Тепер вона пра­цюватиме серед цієї краси!.. Жінка йшла неквапливим кроком, потроху відпочиваючи, бо весь день «не було коли вгору глянути». Та воно й зрозуміло, невдовзі поча­ток нового навчального року... Вона любила свою робо­ту, приділяла їй багато часу. Навіть удома до пізньої ночі просиджувала за комп'ютером, займаючись творчістю в мережі Інтернет. Ніколи не сердилась, коли до неї і у вихідні зверталися педагоги з різних питань, розуміла їх, адже не зважаючи на її теперішню посаду, також вчите­лювала. Залишити школу не могла, бо завжди мріяла працювати з дітьми. Коли була ще маленькою, хотіла ста­ти вихователькою. Як улюблена Наталя Іллівна, вчитель­ка в її рідному містечку на Полтавщині. Вдома дівчинка гралася зі своїми ляльками «в дитсадочок». Пізніше — вчителькою української мови і літератури, як її тітка Алла Дмитрівна, котра прищепила племінниці любов до свого предмету. Батьки не заперечували, адже дівчина залюбки брала участь в олімпіадах і завжди поверталася з відзнаками. Хоча далеко в глибині душі Любов Іванівна сподівалася, що донька піде її шляхом і стане бухгалте­ром, бо мала здібності й до математичних наук.

Також дівчині радили вступати до літературного університету, адже з-під її пера виходили дуже гарні поетичні рядки. Але вона вирішила, що навчатиме школярів рідної української мови. Пам’ятає, як разом з червоним дипломом отримала пропозицію викладати в рідному вузі, але відмовилася й поїхала працювати в глухе село. Як отримала свої перші відпускні, повний га­манець, і не знала на що їх витратити. Жінка всміхнулася цим спогадам. Не здогадувалася вона тоді, що в тому селі зустріне свою половинку. Якось до її колеги при- їхав у гості племінник, зайшов в учительську, їхні очі зустрілися... То було кохання з першого погляду. Відтоді минуло 16 років, але вона жодного разу не пошкодувала, що сказала коханому «Так», що покинула «насиджене» місце і вирушила в незвіданий край, де не те що тата з мамою — знайомих не було. Що проміняла свою роботу з пристойною зарплатнею на ставку керівника гуртка у позашкільному закладі. «Як ти будеш там сама? — пи­тали подруги. — Не страшно?». «Чого мені боятися? Та й не сама я буду, з чоловіком». При згадці про коханого, серце забилося частіше. Добрий, щирий, щедрий, тур­ботливий, він завжди знаходить привід, щоб здивувати дружину подарунком. Багато працює, щоб забезпечити сім’ю. Про такого кажуть: «За ним, мов за стіною». На­певне молодят благословив святий Михайло, адже саме 21 листопада побралися... Жінка з ніжністю пригадала, як сьогодні її розбудив аромат свіжої завареної кави, а на трюмо вже «чекали» улюблені парфуми... «Шкода, що він лише пізно ввечері повернеться з відрядження». Знайшовши телефон, написала: «Коханий мій, ми про­жили з тобою 16 років, і я хочу прожити так ще тричі по 16. Кохаю». Їй пригадалось, як одна знайома запи­тала, чому вона помітно схудла. «Закохалась. У свого чоловіка. Заново, через 16 років!».

Жінка милувалась серпневим надвечір’ям. Будин­ки, дерева, клумби і навіть одяг перехожих, здавалось було пофарбовано в рожево-золотисті кольори. Поки що нічого не віщувало, що вже невдовзі шибки сумно диви­тимуться на світ крізь холодні осінні сльози... Той сер­пень теж був схожим на теперішній. Коханий освідчився на її день народження. І чи то від хвилювання, чи від спеки часто витирав хустинкою спітніле чоло. В руках тримав букет сніжно-білих великих ромашок. От хитрун, випитав таки у своєї тітоньки, котрі квіти дівчині подо­баються найбільше. І в пологовому будинку зі словами: «Спасибі за сина, кохана», чоловік також подарував їй ромашки... Каже, що своїм білявим волоссям вона схожа на ромашку. А от їхній синочок — викапаний татко, проте характер має матусин. Жінка переконана, саме завдяки їй хлопець відмінно навчається, перемагає в районних конкурсах з української мови, пише вірші, наполегливий, цілеспрямований, вчителі не натішаться: «Такий розум­ний хлопчик, і серйозний не по літам!». Материнське сер­це радіє — недаремно вона скільки уваги приділяла ма­люку, привчаючи до самостійності, відповідальності. Ще змалку, спостерігаючи, як батько спілкується з мамою й бабусею, хлопець навчився шанобливому ставленню до жінок, тож вони з чоловіком впевнені — їхній син ніколи не скривдить жінку. Ніби вчора їй в палату принесли ма­ленький згорток, котрий з цікавістю дивився на світ ши­роко відкритими очима, а зараз йому вже 15.

Жінку обігнала галаслива зграйка дітей на роликах. Щасливі... Насолоджуються останніми літніми днями. І раптом вона впіймала себе на думці: «Що таке щастя?», однозначної відповіді відразу не знайшла б. Вона завж­ди відчувала себе щасливою, бо вміла нею бути. Ще з дитинства: відтоді, як отримала свій перший похвальний лист, хоча навчалась не заради оцінок. Як добиралася по бездоріжжю до школи, тому, що мала час для напи­сання нового вірша. Потім — коли суджений одяг їй на палець обручку, і вона невдовзі довідалася, що вагітна, бо мріяла подарувати коханому сина. І коли працювала на 1/4 ставки керівником гуртка, адже бачила вдячність в дитячих очах. Пізніше — коли днями й ночами труди­лась над міжнародним проектом, тому, що знала, що він необхідний молоді, і тоді, коли їй запропонували нову посаду, про яку колись і мріяти не сміла. Пам’ятає, як чоловік, дізнавшись про це, сказав: «Моя зірко, в чужім краю, без мами й тата, ти досягла всього сама». На що вона відповіла: «Не сама, зі мною були ви з синочком — моя найголовніша група підтримки». Вона щаслива, бо має сім’ю і улюблену роботу, радіє, якщо вдається допо­могти людям. Шполу вважає рідним краєм, бо тут її дім, тут народився їхній синочок, тут проживають її друзі. А Полтавщина завжди чекає їх в гості.

Жінка підійшла до під’їзду й здійняла погляд на вікна своєї квартири. «Сина, напевне, ще дома немає. Казав, що поїдуть з друзями на ставок. Нехай відпочивають, невдовзі не до розваг буде. Зараз приготую вечерю...», — так, розмірковуючи, вона піднялася на свій поверх, відчинила двері й завмерла від несподіванки. З кухні линули аромати смачних страв, а в кімнаті чекав свят­ково сервірований стіл. Назустріч іменинниці вибігли в кухонних фартухах її найдорожчі чоловіки, водночас такі схожі, і такі кумедні. Жінка дивилася на них, а непрохана щаслива сльоза з’явилися в неї на очах. Вона потонула в їхніх обіймах і подякувала Господу за долю, котру він їй подарував.

Ніна ІВАШКЕВИЧ. м. Шпола.