ПРО УКРАЇНУ
Євген Чикаленко був занепокоєний відсутністю консолідації в середовищі української поміркованої еліти, яка мала б цілеспрямовану та випробувану програму. Його надзвичайно турбувала її неспроможність об’єднатися навколо ідеї побудови національної державності в Україні. У несприятливих зовнішньополітичних умовах українська інтелігенція обрала шлях взаємного політичного поборювання і не прагнула віднайти компроміс.
1918 рік, стор. 14: «А коли українці знов потраплять в становище «братів» до великоросів, то народ український надовго зостанеться темним, несвідомим своєї національності, з прикметами п’яниці, злодія та матерщинника, якому далеко і в соціальному, і в національному відношенні до німецького раба — естонця, латиша, не кажучи вже і чеха».
«Винниченко і Шаповал більше люди темпераменту, настрою, ніж логіки розуму, і обидва вони талановиті агітатори, пропагатори, але не державні мужі, а через те з певністю можна сказати, що їх політика доведе Україну до повної анархії, большевизму, а в результаті приведе до реакції, а може й до всеросійської монархії, коли не до поділу, як в ХVІІ віці».
7 квітня 1918 рік, стор. 50: «Московське військо рушить на Україну «воссоединять» Росію. Росія готує тепер військо, начебто проти німців, а в дійсності вона його готує проти України, бо без нашого цукру, пшениці, заліза, вугілля, без Чорного моря, вона обійтись не може і при першій змозі вона піде завойовувати Україну».
21 травня 1918 рік, стор. 74: «…в складі українського керівництва повинні бути справжні українці, а не ті вовки в овечій шкурі, які тільки видають себе українцями, а справді є ворогами України… Треба, щоб серед українського керівництва знайшлись люди, які щиро переймалися б українськими інтересами і знаходились біля побудови незалежної української держави».
31 травня 1918 рік, стор. 83: «Внук Т.Г.Шевченка Ф.С.Красицький, який любить все узагальнювати, філософству-вати, з певністю каже: «Україна — це країна, на якій поламала зуби вже не одна держава. Заволоділа нею колись Литва і сама пропала, так само через Україну загинула і Польща, а на наших очах і Росія; власне, Україна завалила Росію, бо вона перша почала агітувати за федерацію та автономію, за українізацію війська...» ...Україна колись розвалить Росію, яка тільки зоколя здається одним суцільним монолітом».
12 серпня 1918 рік, стор. 141: «Коли перед революцією свідомих українців в Російській Україні ми налічували не більше 2—3-х тисяч, то тепер їх треба лічить сотнями тисяч, тепер вже ні поляки на правому березі, ні росіяни на лівому не зможуть задушити українського руху і він колись таки набереться такої сили, що Україна знову оживе».
«…тепер, після всього пережитого вже ясно видно, що український рух горітиме ясним полум’ям, і ніякі ворожі сили не зможуть його загасити».
5 листопада, 1918 рік, стор. 194: «А що стосується України, то мені не віриться в довговічність Української Держави, не доросли ми ще до неї: народ абсолютно несвідомий національно, а інтелігенції у нас мало, це не те, що в поляків, або в галицьких українців. Нам треба ще довго повчитись у наших школах, гімназіях, університетах, щоб досягти тої свідомості».
Стор. 252: «…Географічне положення України над теплим морем, з найкращим в Європі чорноземом, з незчисленними підземними багатствами, при незахищених природою кордонах, завжди приваблювало і буде вабити ненажерливих сусідів…».
«Кров перехожих, свободолюбивих народів, що тече в жилах нашого народу, не дала витворитися в ньому здатності до згуртування, дисциплінованості, до державної організації, як у москалів. Всі оці фактори, що виливали впродовж тисячі років, не дали змоги виробитися у нашого народу відпорності проти сусідів, під яких він мусів завжди підпадати».
Стор. 254: «Відомо, що більшовики на основі принципу самовизначення не хотіли признати Україні Донецько-Катеринославського промислового району, бо там майже всі робітники москалі; та й все майже фабрично-промислове робітництво на Укравїні складається з неукраїнських елементів».
28 квітня 1919 рік, стор. 59: «Я раз у раз твердив, що українці, принаймні наддніпрянські, не доросли до своєї держави, що ще не прийшов час на українську державність, але я благословляю долю, що я дожив побачити змагання української інтелігенції і одиниць з народу за свою державу; ця боротьба, ця кров марно не пропаде, як не пропали кров змагання польської інтелігенції, тепер вже сміливо можна сказати, що ні поляки, ні росіяни не задушать нас і Україна рано чи пізно, а таки буде!»
6 травня 1919 рік, стор. 62: «Московщина не може дарувати Україні те, що вона захотіла жити своїм самостійним життям. І як за часів царської Росії, так і тепер, за часів світської Росії, хочеться москалям панувати над робочим волом, українським мужиком. Широкої Росії їм не вистачає. Не вистачало її буржуазній Росії, бо російським царям усе було замало землі до панування, а для московських чиновників замало легкої наживи у самій Великоросії».
14 травня 1919 рік, стор. 75: «Трагедія України — в недостачі свідомості мас, в відсутності національного ідеала, в недостачі потрібних кадрів інтелігенції, які, відкинувши партійні перегородки, взялися б одним фронтом до будівництва своєї держави. Трагедія в тім, що ця епоха не висунула такого видатного організатора».
20 травня 1919 року, стор. 76: «Никакой Украины не было, нет и не будет!» — казали самовпевнено росіяни всяких напрямків, повторюючи вираз міністра внутрішніх справ Валуєва, і раптом: «Україна була, є і буде!».
24 травня 1919 року, стор. 79: «Я все тверджу, що українську державність згубила соціалістична аграрна реформа: якби не отой земельний закон, яким так хваляться наші соціалісти, то Україна й тепер могла б стати суверенною державою. А цей закон зробив ворогом української держави всякого, хто мав хоч невеликий клапоть землі, бо кому охота була обороняти ту державу, яка забрала у нього дурно його власність і зробила її державною».
26 січня 1920 рік, стор. 285: «...українські народні маси впродовж нашої історії це вже втретє розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка вони пішли за московським царем, за Мазепи — теж; так само вони й тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державности; ще треба довго працювати, поки він освідомиться і стане з етнографічної маси нацією».
«...Кожен народ, кажуть, має таку долю, якої він заслужив. Очевидно, народ наш, дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі, довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки… Більшовики несуть на Україну разом з комунізмом і пошесті, які захопили всю Московщину...».
3 вересня 1919 рік, стор.109: «Еркман та Шатріан сказали: «Люди вмирають, а ідеї вічні»; ми помремо, може, не діждавшись просвітку, а наші діти, внуки вже, напевне, будуть горожанами об’єднаної вільної України, бо кров і муки ліпших синів народу не можуть безслідно пропасти».
Читати «Щоденник» Чикаленка без болю в душі неможливо. Переконуєшся, що через 100 років історія повторюється. Євген Харлампійович вірив, що настануть часи, коли Україна буде вільною: «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все ж наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українці»…
Багато думок та ідей цієї геніальної людини виявились пророчими й актуальними в сучасні дні. «Щоденники» Євгена Чикаленка мають слугувати серйозною предосторогою сучасним українським політикам, які мусять консолідуватися заради української державності, відкинувши дріб’язкові політичні амбіції та власні інтереси. У нас є історичний урок столітньої давнини — тоді УНР потерпіла поразку все з тих же причин. Але поразка ця обернулася мільйонами смертей і знищенням українського народу: репресії, насильницька колективізація, розстріли, руйнування храмів, масові вбивства інтелігенції та українського духовенства, голодомори, війни, концтабори… Сьогодні, щоб виграти війну з російським агресором, потрібно засвоїти ці уроки і не допустити повторення тої масштабної катастрофи минулого століття.
Підготував Олексій ПІРОГОВ, житель м. Шпола.