Коли бійці батальйонів «Київ-2» та «Айдар» одержали велику партію необхідних медпрепаратів, вони з подивом прочитали в доданих до вантажу довідках: «Шановні учасники! Ці ліки придбано за фінансової допомоги жительки Єкатеринбурга Яни Жижко».
За цим фактом така історія. 22-річний юрист Яна Жижко в далекому Єкатеринбургу мала в родині конфлікт — дівчина приєдналася до опозиційного руху. Мати була категорична: «Тебе теба в психушці лікувати!». Вона вважала, що її донька не варта й мізинного нігтя на нозі російського президента. Дівчина виїхала в Україну. Живе в Хмельницькому. Попрохала звести її з волонтерами, яким переказала всі свої заощадження. А ще дівчина найняла собі вчителя з української мови і вже може похвалитися першими успіхами. Це підтверджує Ніна Яремчук, яка поселила в себе Яну й опікується нею. Вони знайшли одна одну в соцмережах. Їдучи в Україну, Яна вже знала, до кого саме вона їде — до жінки доброї душі Ніни Іванівни Яремчук. Якщо людина готова творити добро, то життя дає їй для цього тисячі можливостей.
На жаль, волонтерам часто доводиться брати участь і в нетрадиційних для їхньої діяльності ситуаціях. Прикро про такі сюжети говорити. Бо це — зустріч із хамством, мародерством, крадійством й елементарною антилюдяністю. Як відомо, люди — не ангели. І з-поміж представників наших Збройних сил зустрічаються усякі елементи.
У соцмережах з'явилося повідомлення про 28-му Одеську механізовану бригаду, командир якої підполковник Лещинський за словами журналіста Василя Кирсанова, не тільки погрожує своїм підлеглим, а й волонтерам, які привозять у частину гуманітарну допомогу. Про це говорили на своїй прес-конференції волонтери Олександр Доброжанський та Дмитро Рудий. Офіцерів бригади навіть звинувачували в продажу волонтерської допомоги сепаратистам. Різко звинувачувала командування частини волонтер Наталя Пранжа, яка вважає, ще комбриг Лещинський зумисне не подає заявки в Міноборони на зимове обмундирування. Адже набагато простіше мати справу з волонтерами, бо ж за привезені ними речі й продукти ні перед ким не треба звітувати. Волонтер дорікнула: передана за актами допомога часто до бійців не доходить, акти належно не оформляються, не реєструються, не мають номерів, а тому легко «губляться».
Торік у грудні в цій бригаді сталася така історія. Доброволець Ярослав Антонів поскаржився на дуже погане самопочуття. Але командир у відповідь висварив його і послав нести службу в гарячій точці. Солдат, будучи ще й контужений, не витримав і поїхав на лікування. Діагноз: пієлонефрит і закрита черепно-мозкова травма. Але замість лікувальних процедур розпочалися допити бійця — за нього взялася військова прокуратура. Вийшло так, що на лікування Ярослав поїхав, не здавши автомата, бо в частині його в нього відмовилися приймати. В шпиталі його не приймали, бо в нього не було направлення. Абсолютно безглузда ситуація. Бідолашного хлопця звинувачували в дезертирстві й крадіжці зброї. Справа могла зайти дуже далеко, якби не волонтер Ірина Горбачова (до речі, Ярославова землячка; вони обоє — з Василькова на Київщині). Тільки її зусиллями було встановлено справедливість і порятовано безневинного солдата. Ось такими речами незрідка теж доводиться займатися волонтерам. Хапуги, крадії і держиморди також є у формі Збройних сил України. Далеко не всі там патріоти й морально бездоганні індивіди. Такі екземпляри подибуються і з-поміж офіцерства. Почасти волонтерам коштує чимало сил, щоб виводити їх на чисту воду або ставити на місце.
Не один із волонтерів сьогодні згадує про своє сум’яття душі, гнів, обурення від побаченого при зустрічі з військовими частинами та добровольчими батальйонами. Кожен робить, що може й що не може. Тетяна Ричкова навіть дачу продала, щоб мати кошти для закупівлі всього необхідного в зону АТО. Від перших днів їздить туди з дорогоцінним вантажем. Її чоловік Вадим — світла особистість, інтелектуал, добра душа — пішов на війну добровольцем. Був контужений. Був поранений.
А в серпні Вадим загинув. Пані Тетяна не зламалася — вона тепер і за себе, й за Вадима. Підняла на благодійну хвилю приятелів, знайомих. Виконують усі замовлення вояків (бронежилети, шоломи, берці, одяг, теплі речі, прилади нічного бачення, сканери для радіоперехоплень). Військові поскаржилися: вони не можуть бігати по полях та селах за сепаратистами, котрі переміщаються на сучасній техніці, що її надала Росія. Тетяна з «командою» напружилась — і незабаром наші військовики одержали машини.
По всій Україні стали стихійно організовуватися волонтерські об’єднання. Деякі з них — такі як, скажімо, «Крила Фенікса», очолюване Юрієм Бірюковим, — швидко стали залучати на виконання своїх проектів великі кошти, згуртували довкола себе серйозний актив.
Це був своєрідний тест — допоможи армії. Тисячі людей, які мають архіскромний сімейний бюджет, у якому постійно зяють «дірки», примудряються добровільно сплачували патріотичний податок, як вони самі це називають, «на армію». Ніби й небагато дасть людина — сто чи двісті гривень, — але коли цих людей тисячі, то вже наростає поважна сума. А ще ж охоче відгукуються всякі підприємства. Я був свідком, як фармацевтична фірма «Дарниця» передавала для шпиталів ліки. А воднораз із цим кілька разів підприємство, очоловане батьком і сином Загоріями, перераховувало й «живі» гроші. 3наю і про «Ексімед» (генеральний директор Олександр Огороднійчук), котре постійно надає допомогу в АТО. Й про популярну київську «Оболонь», керівництво якої вважає своїм громадянським обов’язком віддавати частину коштів «на війну».
Окрема тема — світова українська діаспора. Соціальні мережі переповнені інформацією не тільки про все те, що робить у цій ситуації це потужне українське лобі, здійснюючи тиск на уряди своїх країн і закликаючи їх посилити санкції проти держави-агресора. З діаспори йдуть літаки й кораблі гуманітарної допомоги. Ще в перші місяці війни багато її одержали наші вояки від українців із різних куточків світу.
Торік наприкінці листопада в ЗМІ з’явилося повідомлення про двох волонтерок зі США, які назбирали усього необхідного для українських вояків на суму понад мільйон доларів. Наприкінці весни, коли вже добре вималювалось, що відбувається на Південному Сході України і коли преса донесла правду про той катастрофічний стан, у якому перебуває наша армія, Антоніна Левчук із Техасу й Ірина Пилипенко з Лос-Анджелеса заснували фонд «Врятуймо життя разом» і відразу ж почали відправляти в Україну вантажі з ліками, медичним обладнанням, одягом та всяким спорядженням.
За їхніми словами, ще від днів Революції Гідності (вони тоді були в Києві й допомагали пораненим активістам) жінки почали індивідуальну волонтерську діяльність. Пані Левчук узяла на себе обов’язок добувати кровоспинні засоби й медикаменти, а пані Пилипенко знаходить обладнання для польових шпиталів та медичного транспорту. Тільки вони вдвох можуть розповісти, як і де збирають гроші. І, як уже мовилося, немалі. Бо ж усе те, що вони відсилають, кооперуючись із тутешніми волонтерами, просто на передову, даремно їм ніхто не дає — все має свою ціну. «Ми маємо зв’язки з американським заводом, котрий поставляє обладнання для армії США, й одержали можливість на час війни мати заводські ціни», — розповіла «5 каналу» Ірина Пилипенко.
Українських американок так характеризує Тетяна Ричкова: «Вони добре знають наші проблеми. Тому в нас взаєморозуміння, як кажуть, із півслова. Маємо з ними спільну ідею: зробити реабілітаційні центри». В цій фразі — свідчення стратегічного мислення волонтерів, які не тільки блискавично реагують на всі поточні моменти, а й дивляться вперед, узагальнюють найголовніші проблеми наслідків війни.
Волонтерство в Україні відразу ж зі своїх першопочатків відлунилося за кордоном. Усе це поєдналося з нечуваними досі масштабами благодійності. За даними фонду «Демініціативи імені Ілька Кучеріва», котрий проводив соціологічне дослідження з Інститутом соціології, 77,7% українців подавали благодійну допомогу армії чи вимушеним переселенцям. Тільки з травня по вересень 2,5% українців відповіли, що переказали свої кошти на рахунки нашої армії. А 23% передали кошти, всякі речі й продукти через благодійні фонди і волонтерські організації. 9% під час магазинних акцій купили товари за списками потреб армії й також передали їх волонтерам. Допомагають фінансово переселенцям понад 7% наших громадян, а майже один відсоток прийняли переселенців у себе вдома.
Ще дуже цікаві цифри принесло це дослідження. Як з’ясувалося, волонтерством в Україні зайнято майже три відсотки населення. Така подробиця справді вражає. І ще конкретний факт, котрий наводить на роздуми і про користь освіти. Люди з вищою або зі середньою спеціальною освітою допомагають більше (а це 33%), аніж із неповною середньою (19%). Найбільше благодійників віком від 50 до 60 років (це 41%), а також серед молоді 18—29 літ (34,5%). Виявилося, що сільське населення значно більше допомагає армії, аніж міське. Городяни мають у дослідженні 28% тих, хто переказав гроші армії, і 11,5% тих, які передали допомогу волонтерам, а село має такі показники: 40% і 45%. Й остання подробиця, на яку вказують соціологи: найбільше допомагають армії та переселенцям Захід і Центр України (47% і 37%). Південь і Схід мають такі показники: 29% і 18%.
Як стверджує засновник волонтерського фонду «Крила Фенікса» й радник Президента України Юрій Бірюков, на сьогодні закордонна допомога для української армії вже перевищила внутрішню. Допомога тутешніх українців помітно зменшується. Сума пожертви «домашнього» українця дорівнює в середньому 200 гривень, а от українця, скажімо, з Канади — 200 доларів.
Згадувані вже Антоніна Левчук й Ірина Пилипенко твердо переконані: Україна має виразніше говорити світові, що їй потрібна серйозна допомога для боротьби з російським агресором.
«Можливо, Україна не хоче видаватися такою слабкою, якою вона є, можливо, вона не хоче видаватися такою злиденною, якою вона є, але за рубежем прийнято про це говорити, — наголошує Ірина Пилипенко. — Так, шановні, ось ми такі, які є, допоможіть нам, будь ласка!». На її думку, ми маємо для цього всі моральні права. Адже ми воюємо не тільки за себе. Ми відстоюємо також європейські цінності і саму Європу.
Мені довелося бути посередником між Союзом українок Австралії та волонтерами, які опікувалися 24-ою та 51-ою бригадами й добровольчими батальйонами «Донбас», «Айдар» та «ОУН».
Голова української жіночої організації Австралії Галина Касіян та секретар Валентина Домазар, переказуючи зібрані там кошти, надсилали й списки жертводавців, з яких виразно видно, що це масовий патріотичний рух. Це — не мільйонери, їм не по кишені передавати великі суми, але саме масовість учасниць цієї акції і зумовлює її успіх — загальна сума розростається до серйозних розмірів. Для всіх згаданих тут військових структур саме на ці кошти було закуплено багато з того, що замовляли волонтерам військовики.
Говорячи в цьому контексті про діаспору, треба зробити такий відступ. Як знаємо, поміж тамтешніх українців немає своїх рокфеллерів, ротшильдів, соросів, морганів, ахметових. коломойських і пінчуків. Нікому не пощастило надбати таких статків на чужині. Є мільйонери (але їх таки негусто), є чимало представників середнього класу, є ті, що живуть «так собі». Здавалося б, фінансовий потенціал усіх разом узятих тамтешніх українців не такий уже й високий. Однак коли заобліковуєш, скажімо, всі храми, народні доми, культурні й освітні інституції, фундації, громадські організації, не беремо до уваги всякі бізнесові структури, просто вражаєшся: за цим стоять справді величезні кошти. Я їздив по Америці й Канаді й усе те бачив.
Якось під час популярного в Торонто етнофестивалю «Караван» ми стояли з тодішнім президентом світової федерації українських жіночих організацій пані Соколик біля величного ук- раїнського храму. Я висловив захоплення здатністю наших людей акумулювати кошти для реалізації ось таких проектів.
Пані Соколик напівжартома сказала: «Якщо будете про це писати, то можете навіть сказати таке: храм цей, як і багато чого, стоїть на українських варениках!..».
Спершу я нічого не зрозумів. Пані Соколик розповіла, що наше жіноцтво заробляло чимало грошей, ліплячи вареники. Просто неймовірну кількість їх постачали вони не тільки в українські ресторани й магазини — вареники в країнах поселення українців добре знають, вони вже давно спопуляризовані. Перевиробництво цьому товарові не загрожує — все завжди буде спожито.
Тому, розпочинаючи у діаспорі той чи інший проект, жіноцтво інтенсифікує варениковиробництво й завдяки цьому видобуває для справи немалі кошти. Уявляю, що все це відбувається там і нині. І в усіх тих сумах, котрі приходять в Україну для потреб АТО, вагома частка саме таких грошей.
Очевидно, ще ніколи українська діаспора не була такою сконсолідованою і жертовною, якою вона є сьогодні, в час важких наших випробувань. Навіть «четверта хвиля» еміграції, на яку традиційно нарікає діаспора (мовляв, їм тільки заробітки в голові й вони цілковито байдужі до національного життя!), не тільки передає в Україну пожертви. За її проханнями й домовленостями сюди йдуть каравани гуманітарної допомоги, в якій є все, окрім зброї, необхідне для наших вояків, переселенців та тих, хто лишився на Донеччині й Луганщині на територіях, котрі контролюють наші війська.
(Закінчення. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №№3, 6, 7, 12, 15 за 2016-ий рік).