МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

Коли бійці батальйонів «Київ-2» та «Айдар» одержали велику партію необхідних медпрепаратів, вони з подивом прочитали в доданих до вантажу довідках: «Шановні учасники! Ці ліки придбано за фінансової допомоги житель­ки Єкатеринбурга Яни Жиж­ко».

За цим фактом така історія. 22-річний юрист Яна Жижко в далекому Єкатеринбургу мала в родині конфлікт — дівчина приєдналася до опозиційного руху. Мати була категорична: «Тебе теба в психушці лікувати!». Вона вважала, що її донька не варта й мізинного нігтя на нозі російського президента. Дівчина виїхала в Україну. Живе в Хмель­ницькому. Попрохала звести її з волонтерами, яким переказа­ла всі свої заощадження. А ще дівчина найняла собі вчителя з української мови і вже може по­хвалитися першими успіхами. Це підтверджує Ніна Яремчук, яка поселила в себе Яну й опікується нею. Вони знайшли одна одну в соцмережах. Їдучи в Україну, Яна вже знала, до кого саме вона їде — до жінки доброї душі Ніни Іванівни Яремчук. Якщо людина готова творити добро, то життя дає їй для цього тисячі можливо­стей.

На жаль, волонтерам часто доводиться брати участь і в нетрадиційних для їхньої діяльності ситуаціях. Прикро про такі сюжети говорити. Бо це — зустріч із хамством, мародер­ством, крадійством й елементар­ною антилюдяністю. Як відомо, люди — не ангели. І з-поміж представників наших Збройних сил зустрічаються усякі елемен­ти.

У соцмережах з'явилося повідомлення про 28-му Одеську механізовану бригаду, командир якої підполковник Лещинський за словами журналіста Василя Кир­санова, не тільки погрожує своїм підлеглим, а й волонтерам, які привозять у частину гуманітарну допомогу. Про це говорили на своїй прес-конференції волонте­ри Олександр Доброжанський та Дмитро Рудий. Офіцерів бригади навіть звинувачували в продажу волонтерської допомоги сепа­ратистам. Різко звинувачувала командування частини волонтер Наталя Пранжа, яка вважає, ще комбриг Лещинський зумисне не подає заявки в Міноборони на зимове обмундирування. Адже набагато простіше мати справу з волонтерами, бо ж за привезені ними речі й продукти ні перед ким не треба звітувати. Волонтер дорікнула: передана за актами допомога часто до бійців не до­ходить, акти належно не оформ­ляються, не реєструються, не мають номерів, а тому легко «губляться».

Торік у грудні в цій бригаді ста­лася така історія. Доброволець Ярослав Антонів поскаржився на дуже погане самопочуття. Але командир у відповідь висва­рив його і послав нести службу в гарячій точці. Солдат, будучи ще й контужений, не витримав і поїхав на лікування. Діагноз: пієлонефрит і закрита череп­но-мозкова травма. Але замість лікувальних процедур розпоча­лися допити бійця — за нього взялася військова прокуратура. Вийшло так, що на лікування Ярослав поїхав, не здавши ав­томата, бо в частині його в ньо­го відмовилися приймати. В шпиталі його не приймали, бо в нього не було направлення. Абсолютно безглузда ситуація. Бідолашного хлопця звинувачу­вали в дезертирстві й крадіжці зброї. Справа могла зайти дуже далеко, якби не волонтер Ірина Горбачова (до речі, Ярославо­ва землячка; вони обоє — з Ва­силькова на Київщині). Тільки її зусиллями було встановлено справедливість і порятовано без­невинного солдата. Ось такими речами незрідка теж доводиться займатися волонтерам. Хапу­ги, крадії і держиморди також є у формі Збройних сил України. Далеко не всі там патріоти й морально бездоганні індивіди. Такі екземпляри подибуються і з-поміж офіцерства. Почасти во­лонтерам коштує чимало сил, щоб виводити їх на чисту воду або ставити на місце.

Не один із волонтерів сьогодні згадує про своє сум’яття душі, гнів, обурення від побаче­ного при зустрічі з військовими частинами та добровольчими батальйонами. Кожен робить, що може й що не може. Тетяна Ричкова навіть дачу продала, щоб мати кошти для закупівлі всього необхідного в зону АТО. Від перших днів їздить туди з дорогоцінним ванта­жем. Її чоловік Вадим — світла особистість, інтелектуал, добра душа — пішов на війну добро­вольцем. Був контужений. Був поранений.

А в серпні Вадим загинув. Пані Тетяна не зламалася — вона тепер і за себе, й за Вади­ма. Підняла на благодійну хвилю приятелів, знайомих. Виконують усі замовлення вояків (бронежи­лети, шоломи, берці, одяг, теплі речі, прилади нічного бачення, сканери для радіоперехоплень). Військові поскаржилися: вони не можуть бігати по полях та селах за сепаратистами, котрі переміщаються на сучасній техніці, що її надала Росія. Те­тяна з «командою» напружилась — і незабаром наші військовики одержали машини.

По всій Україні стали стихійно організовуватися волонтерські об’єднання. Деякі з них — такі як, скажімо, «Крила Фенікса», очолюване Юрієм Бірюковим, — швидко стали залучати на виконання своїх проектів великі кошти, згуртували довкола себе серйозний актив.

Це був своєрідний тест — до­поможи армії. Тисячі людей, які мають архіскромний сімейний бюджет, у якому постійно зя­ють «дірки», примудряються добровільно сплачували патріотичний податок, як вони самі це називають, «на армію». Ніби й небагато дасть людина — сто чи двісті гривень, — але коли цих людей тисячі, то вже наростає поважна сума. А ще ж охоче відгукуються всякі підприємства. Я був свідком, як фармацев­тична фірма «Дарниця» пере­давала для шпиталів ліки. А воднораз із цим кілька разів підприємство, очоловане бать­ком і сином Загоріями, перерахо­вувало й «живі» гроші. 3наю і про «Ексімед» (генеральний дирек­тор Олександр Огороднійчук), котре постійно надає допомогу в АТО. Й про популярну київську «Оболонь», керівництво якої вважає своїм громадянським обов’язком віддавати частину коштів «на війну».

Окрема тема — світова українська діаспора. Соціальні мережі переповнені інформацією не тільки про все те, що робить у цій ситуації це потужне українське лобі, здійснюючи тиск на уряди своїх країн і закликаю­чи їх посилити санкції проти дер­жави-агресора. З діаспори йдуть літаки й кораблі гуманітарної до­помоги. Ще в перші місяці війни багато її одержали наші вояки від українців із різних куточків світу.

Торік наприкінці листопада в ЗМІ з’явилося повідомлення про двох волонтерок зі США, які на­збирали усього необхідного для українських вояків на суму по­над мільйон доларів. Наприкінці весни, коли вже добре вима­лювалось, що відбувається на Південному Сході України і коли преса донесла правду про той катастрофічний стан, у якому перебуває наша армія, Антоніна Левчук із Техасу й Ірина Пи­липенко з Лос-Анджелеса за­снували фонд «Врятуймо жит­тя разом» і відразу ж почали відправляти в Україну вантажі з ліками, медичним обладнанням, одягом та всяким спорядженням.

За їхніми словами, ще від днів Революції Гідності (вони тоді були в Києві й допомагали пораненим активістам) жінки почали індивідуальну волонтерську діяльність. Пані Левчук узя­ла на себе обов’язок добувати кровоспинні засоби й медика­менти, а пані Пилипенко знахо­дить обладнання для польових шпиталів та медичного транс­порту. Тільки вони вдвох можуть розповісти, як і де збирають гроші. І, як уже мовилося, немалі. Бо ж усе те, що вони відсилають, кооперуючись із тутешніми во­лонтерами, просто на передо­ву, даремно їм ніхто не дає — все має свою ціну. «Ми маємо зв’язки з американським за­водом, котрий поставляє обладнання для армії США, й одержали можливість на час війни мати заводські ціни», — розповіла «5 каналу» Ірина Пи­липенко.

Українських американок так характеризує Тетяна Ричко­ва: «Вони добре знають наші проблеми. Тому в нас взаєморозуміння, як кажуть, із півслова. Маємо з ними спільну ідею: зробити реабілітаційні цен­три». В цій фразі — свідчення стратегічного мислення волонтерів, які не тільки блискавично реагують на всі поточні моменти, а й дивляться вперед, узагаль­нюють найголовніші проблеми наслідків війни.

Волонтерство в Україні відразу ж зі своїх першопочатків відлунилося за кордоном. Усе це поєдналося з нечуваними досі масштабами благодійності. За даними фонду «Демініціативи імені Ілька Кучеріва», котрий про­водив соціологічне дослідження з Інститутом соціології, 77,7% українців подавали благодійну допомогу армії чи вимушеним переселенцям. Тільки з трав­ня по вересень 2,5% українців відповіли, що переказали свої кошти на рахунки нашої армії. А 23% передали кошти, всякі речі й продукти через благодійні фон­ди і волонтерські організації. 9% під час магазинних акцій купили товари за списками потреб армії й також передали їх волонтерам. Допомагають фінансово пересе­ленцям понад 7% наших грома­дян, а майже один відсоток прий­няли переселенців у себе вдома.

Ще дуже цікаві цифри при­несло це дослідження. Як з’ясувалося, волонтерством в Україні зайнято майже три відсотки населення. Така подробиця справді вражає. І ще конкрет­ний факт, котрий наводить на роздуми і про користь освіти. Люди з вищою або зі середньою спеціальною освітою допома­гають більше (а це 33%), аніж із неповною середньою (19%). Найбільше благодійників віком від 50 до 60 років (це 41%), а також серед молоді 18—29 літ (34,5%). Виявилося, що сільське населення значно більше допомагає армії, аніж міське. Го­родяни мають у дослідженні 28% тих, хто переказав гроші армії, і 11,5% тих, які передали допомо­гу волонтерам, а село має такі показники: 40% і 45%. Й остан­ня подробиця, на яку вказують соціологи: найбільше допомага­ють армії та переселенцям Захід і Центр України (47% і 37%). Південь і Схід мають такі показ­ники: 29% і 18%.

Як стверджує засновник во­лонтерського фонду «Крила Фенікса» й радник Президен­та України Юрій Бірюков, на сьогодні закордонна допомога для української армії вже пере­вищила внутрішню. Допомо­га тутешніх українців помітно зменшується. Сума пожертви «домашнього» українця дорівнює в середньому 200 гривень, а от українця, скажімо, з Канади — 200 доларів.

Згадувані вже Антоніна Лев­чук й Ірина Пилипенко твердо переконані: Україна має виразніше говорити світові, що їй потрібна серйозна допомога для боротьби з російським агресором.

«Можливо, Україна не хоче видаватися такою слабкою, якою вона є, мож­ливо, вона не хоче видавати­ся такою злиденною, якою вона є, але за рубежем при­йнято про це говорити, — наголошує Ірина Пилипенко. — Так, шановні, ось ми такі, які є, допоможіть нам, будь ла­ска!». На її думку, ми маємо для цього всі моральні права. Адже ми воюємо не тільки за себе. Ми відстоюємо також європейські цінності і саму Європу.

Мені довелося бути посе­редником між Союзом українок Австралії та волонтерами, які опікувалися 24-ою та 51-ою бри­гадами й добровольчими бата­льйонами «Донбас», «Айдар» та «ОУН».

Голова української жіночої організації Австралії Галина Касіян та секретар Ва­лентина Домазар, переказуючи зібрані там кошти, надсилали й списки жертводавців, з яких виразно видно, що це масо­вий патріотичний рух. Це — не мільйонери, їм не по кишені пе­редавати великі суми, але саме масовість учасниць цієї акції і зумовлює її успіх — загальна сума розростається до серйоз­них розмірів. Для всіх згаданих тут військових структур саме на ці кошти було закуплено багато з того, що замовляли волонтерам військовики.

Говорячи в цьому контексті про діаспору, треба зробити та­кий відступ. Як знаємо, поміж тамтешніх українців немає своїх рокфеллерів, ротшильдів, соросів, морганів, ахметових. коломойських і пінчуків. Нікому не пощастило надбати таких статків на чужині. Є мільйонери (але їх таки негусто), є чимало представників середнього класу, є ті, що живуть «так собі». Зда­валося б, фінансовий потенціал усіх разом узятих тамтешніх українців не такий уже й висо­кий. Однак коли заобліковуєш, скажімо, всі храми, народні доми, культурні й освітні інституції, фундації, громадські організації, не беремо до уваги всякі бізнесові структури, про­сто вражаєшся: за цим стоять справді величезні кошти. Я їздив по Америці й Канаді й усе те ба­чив.

Якось під час популярного в Торонто етнофестивалю «Ка­раван» ми стояли з тодішнім президентом світової федерації українських жіночих організацій пані Соколик біля величного ук- раїнського храму. Я висловив захоплення здатністю наших людей акумулювати кошти для реалізації ось таких проектів.

Пані Соколик напівжартома сказала: «Якщо будете про це писати, то можете навіть сказати таке: храм цей, як і багато чого, стоїть на українських варени­ках!..».

Спершу я нічого не зрозумів. Пані Соколик розповіла, що наше жіноцтво заробляло чи­мало грошей, ліплячи варени­ки. Просто неймовірну кількість їх постачали вони не тільки в українські ресторани й магазини — вареники в країнах поселен­ня українців добре знають, вони вже давно спопуляризовані. Пе­ревиробництво цьому товарові не загрожує — все завжди буде спожито.

Тому, розпочинаю­чи у діаспорі той чи інший про­ект, жіноцтво інтенсифікує ва­рениковиробництво й завдяки цьому видобуває для справи немалі кошти. Уявляю, що все це відбувається там і нині. І в усіх тих сумах, котрі приходять в Україну для потреб АТО, вагома частка саме таких грошей.

Очевидно, ще ніколи українська діаспора не була такою сконсолідованою і жертовною, якою вона є сьогодні, в час важ­ких наших випробувань. Навіть «четверта хвиля» еміграції, на яку традиційно нарікає діаспора (мовляв, їм тільки заробітки в голові й вони цілковито байдужі до національного життя!), не тільки передає в Україну пожерт­ви. За її проханнями й домовле­ностями сюди йдуть каравани гуманітарної допомоги, в якій є все, окрім зброї, необхідне для наших вояків, переселенців та тих, хто лишився на Донеччині й Луганщині на територіях, котрі контролюють наші війська.

(Закінчення. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №№3, 6, 7, 12, 15 за 2016-ий рік).