Прочитав я статтю в газеті «Шполяночка+» від 4 березня 2016 року під назвою «Залізна ложка». Так мені шкода того солдата Івана, який помінявся ложкою із дитиною. Що ж може солдат війни подарувати, це дорогий був дарунок від душі, а Гриць не зберіг...
Прочитавши цю історію, пригадалося й своє. Дитинство я провів на Донбасі, в Краснолучському районі Луганщини, бо батько завіз туди сім’ю, ховаючи від голодомору. Ішла війна, на зиму зупинився фронт, в Красному Лучі стояла дивізія, по квартирам — розвідка. У нашій квартирі жило більше десятка солдат. Виживали важко, мучив холод і голод, світили, чим прийдеться... В одного солдата була ложка-нержавійка, такої я ніколи не бачив. Я дуже здружився із солдатами, їв із ними із одного котелка. У квітні 1942 року вони пішли і один солдат теж помінявся зі мною ложкою.
Через декілька місяців я приїхав на рідну Шполянщину. Перед Корсунь-Шевченківською битвою вночі ввалилися до нас у хату німці. Ми саме вечеряли, на столі лежали ложки — всі дерев’яні і одна моя — нержавійка. Старший німець забрав її. Маму змусили смажити курей, м’ясо. Вранці німці галасливо поснідали. Погода була подібною і до нинішнього року, тільки снігу було більше, який танув і наповнював усюди водою. Я вслідив, як німці розібрали зброю, старший викрив мене і змусив його шинель від болота шкребти. Я зайшов у хату, забрав свою ложку, ще й їхню і ножик, яким шкріб шинель, і втік через берег. Вода хлюпала під ногами, якось перебрів на інший бік, де не було німців. Гітлерівець стріляв з порога в мій бік, але я впав і не піднімався... Ложка і досі зі мною, нею я дорожу. Схожих по формі я ніколи не зустрічав...
Микола МАЗУР. м. Шпола.