Для щасливої старості потрібно вміти гідно реалізувати себе в молоді роки, — сказав хтось із мудрих. І, напевне, мав рацію. Бо у цьому я вкотре пересвідчилась, познайомившись із Іваном Петровичем Колісником із с. Кримки, про якого мені розповідали його односельці, з вдячністю та повагою відгукуючись про цього чоловіка. А приводом для знайомства стала подія, а саме...дев’яносте літо Івана Петровича, яке він зустрічатиме 27 липня.
…І ось ми розмовляємо з подружжям Колісників — Іваном Петровичем та його дружиною Валентиною Михайлівною — на ґанку їхнього будинку. Хочеться дізнатися у цих людей, який же секрет їхньої щасливої осені життя.
— Ми ось уже 66 років разом, — посміхаючись, розповідає Валентина Михайлівна. — Якось так швидко промайнули вони. Трьох дітей виховали — сина Петра (нині, на жаль, вже покійного — Авт.), доньок Любу та Антоніну, трьох онуків маємо і двох правнуків…Здається, все добре і ніби спокійно на душі, лишень здоров’я б було …
— Головне, — додає Іван Петрович, — що ми все життя із дружиною разом, що дітей маємо гарних, які не цураються, піклуються про нас.
Ось у цьому, мабуть, і секрет щасливої старості подружжя Колісників. З роками зовсім по-іншому сприймаєш усі життєві цінності, і зазвичай пріоритетним стає те, на що у молоді роки нам іноді зовсім не вистачало часу.
Іван Петрович на мить задумується, поринаючи у спогади. У свої 90 пам’ять має напрочуд гарну і свіжу. …Нелегким було дитинство Івана Колісника. Пам’ятає і той страшний 33-ій, коли його та його однолітків, аби врятувати від голодної смерті, везли до Лебединського монастиря, в якому на той час був організований притулок для дітей. Вижив тоді. Дочекався миті, на яку вже й не сподівався: приїхала за ним мати — змарніла від голоду, та все ж жива. Це було вже у 1936 році, далі — непросте дитинство. Мусив підробляти у людей: пас корови, рубав дрова.
Пам’ятає і те, як його, і таких же, як він, зовсім юних хлопців, масово забирали на роботи до Німеччини. Там зустрів своє повноліття, і вже наприкінці війни, у 1945 році був призваний до лав Збройних сил. Служив у 365-му танковому червоногвардійському полку. Пам’ятає і своє перше поранення та 506 військовий госпіталь. Потім продовжив службу в Україні, у Володимир-Волинському. Там отримав друге поранення. Лише у 1948 році повернувся у рідне село.
От з того часу й завирувало життя Івана Петровича. Щойно пішов працювати до місцевого колгоспу, керівництво помітило організаторські здібності молодого чоловіка і вже у 1949 році його було призначено бригадиром рільничої бригади.
Помітила видного молодика і Валентина. Ще б пак! Щойно демобілізований, високий, статний, гарний!
— Познайомилися ми у сільському клубі на танцях, — згадує Валентина Михайлівна. — Так і не розлучалися з тих пір. Весілля тоді не робили. Просто зійшлися та й почали жити. Я працювала на різних роботах у колгоспі, потім — у дитячому садку. Дітей тоді було у селі! Лише ясельна група, куди приносили діток з 2—3 місячного віку, налічувала понад 30 дітей. А старших було понад сто. Але я якось управлялась з ними — дітки слухняними були.
А Іван Петрович згадує 1950 рік, який для нього залишився у пам’яті як найзнаменніший. За високі досягнення у зборі урожаю його було удостоєно Ордена Трудового Червоного прапора. Згодом були й інші нагороди: ордени, медалі, подяки, грамоти. Та ця відзнака залишилася для нього найдорожчою у житті.
На будь-яких роботах, де доводилося працювати Івану Коліснику, він завжди відчував високу відповідальність і прагнув виправдати довіру керівництва. А довелося потрудитися і у кузні молотобійцем, і завідувати майстернями господарства. У 1961 році Івана Петровича було обрано головою Кримківської сільської ради. З 1973 по 1977 працював заступником голови місцевого колгоспу, а потім знову повернувся на посаду сільського голови. Після закінчення терміну перебування на цій посаді працював завідувачем молочнотоварної ферми.
Коли ж прийшов час вийти на заслужений відпочинок, не зміг усидіти вдома — очолив місцеву пожежно-сторожову охорону, де пропрацював понад десять років. А потім, аби не сидіти без діла, підвозив кіньми працівникам поля воду, розвозив корми.
Повертаючись у минуле, згадує Іван Петрович часи, коли життя сільське було особливим і радісним. Цей час і для нього, і для його дружини дорогий і неповторний.
Сьогодні ж подружжя Колісників живуть радощами і турботами своїх дітей, онуків та правнуків, бережно зберігаючи тепло своєї життєвої осені.
А прийдешній ювілей Івана Петровича — чудова нагода, щоб усім рідним зібратися разом, аби привітати свого чоловіка, тата, дідуся і прадідуся.
«Шполяночка+», долучаючись до усіх добрих вітань, що линутимуть на адресу ювіляра, також бажає Івану Петровичу міцного здоров’я і ще довгих-довгих років життя на радість своїй родині.
Лариса БАЧИНСЬКА.