60-РІЧЧЮ ПОДВИГУ АНАТОЛІЯ ТАРАНЦЯ ПРИСВЯЧУЮ
12 червня 2016 року виповнилося 60 років подвигу учня Шполянської школи №1 Анатолія Таранця, який загинув, рятуючи народне добро під час пожежі в майстернях МТС (тоді була машинно-тракторна станція, а нині — ПАТ «Шполянське автотранспортне підприємство №17150»). Анатолій отримав тяжкі опіки і помер. Самовідданий подвиг 17-річного юнака вразив усіх жителів району та всієї Черкащини.
Хочу розповісти про свого однокласника, пам’ять про якого завжди живе у наших серцях. Можливо, молодому поколінню цікаво дізнатися про людину, на честь якої названа у Шполі одна з центральних вулиць, а на фасаді Шполянської школи №1 розміщена пам’ятна дошка з портретом Анатолія Таранця.
Виріс Анатолій у родині службовців. Мати Ніна Кононівна працювала вчителем, а батько Григорій Іванович — бухгалтером, ще була сестра Таїса. З дитинства привчали дітей у цій сім’ї до праці та поваги до людей.
Він був неординарною особистістю. Всебічно обдарований, відмінник навчання, спортсмен — містив у собі всі найкращі якості молодої людини того часу. Мріяв стати льотчиком, а судилося навічно залишитися в історії рідного краю справжнім героєм.
За своє коротке життя Толя був досить відомим у місті, мав багато друзів, володів особливою харизмою, його дуже любили і поважали — як молодь, так і люди похилого віку.
Минає час, який міняє все навкруги, та роки не стирають пам’ять шполян про жертовний подвиг молодого хлопця.
У ті червневі дні Анатолій здав екзамен з української мови і літератури, залишався іспит з хімії. Але сталося так, що після консультації перед екзаменом, вийшовши зі школи, він першим побачив пожежу на МТС і, не розгубившись у критичній ситуації, кинувся рятувати майно. Із полум’я він виніс на 1 млн. крб. (тодішні гроші) цінного обладнання — станки, мотори...
Пожежа сталася 5 червня 1956 року і ще 8 днів боролися за життя Анатолія у хірургічному відділенні Шполянської лікарні кращі лікарі Києва — брати Коломійченки, які прилетіли на кукурузнику АН-2 по розпорядженню Микити Хрущова. Рятували вісім днів життя Анатолія і шполянські лікарі Павло Лихолай та Борис Бекаревич. Але 75% шкіри було в опіках, шансів не залишалося. Півшколи учнів стояли день і ніч біля лікарні, приносили китовий жир, ловили їжаків, шукали в лісі різне цілюще зілля — лікарські рослини, пропонували свою кров. Лежав він під дерев’яним каркасом, поряд плакала його мама...
Життя — це туго натягнута струна. Дзвенить-дзвенить і раптом обривається. Струну людського життя нічим не замінити. Щороку біля могили Анатолія Таранця можна побачити сивочолу блакитнооку красуню. Це Юля Ткач — його перша і остання кохана дівчина. Вона приїздить із Києва на могилу до свого друга юності.
Щоб берегти у нашій громаді пам’ять про такі взірцеві вчинки, щоб молодь переймала краще у своїх героїчних попередниках, потрібно постійно присвячувати час на їх вшанування. Хочу звернутися до керівництва району і міста згадати про Анатолія під час відзначення у Шполі Дня молоді, Дня міста, присвятити його імені спортивні змагання.
Сімнадцять літ, а як багато горя,
Нема мого сина, нема, мого Толі...
А він не жив, не кохав,
Не цілував вуста дівочі
Тоді він свічкою згорав,
А смерть дивилася у очі...
Пішов ще зранку й назавжди,
Щоб стати в парку обеліском.
Тепер на варті там стоїть
Завжди зажурена берізка.
А з горя наболіла голова
І посивіли материні скроні
Та туга й досі серце обвива
І сльози падають в натруджені долоні.
Валентина БОРОЗНІЧЕНКО, однокласниця. м. Шпола, вул. Анатолія Таранця.