ЧУГАЙСТЕР – карпатський дух лісу

Присвячується нашим односельцям, які народились в Західній Україні.

На вершині полони­ни виднілась колиба, ніби острівець серед жовто-блакитного без­межжя польових квітів. З весни і до самісінької осені її охороняли армії бджіл октрудівниць; важких, як дощові хма­ринки джмеликів; об­гортали фіалково-кульбабовим ароматом райдужні метелики. А в нічну пору це стодо­ла Нічника, що косить своїм ясним півмісяцем Чумацькі стожари. А ще вона здалеку здавалася ста­резним гуцулом, що спершись на коштур, пасе в небесному плаї хмаренкову отару. Тому часто, коли він задрімає під промінцями літнього сонечка, все небо закундибаситься, враз почнеться моква. Пострибають хмаринки блискавицями по го­рах, стрімких скелях, глибоких ущелинах, покотяться громови­цями на всі боки до царства лісу, де столітні сосни, ялиці, кедри та смереки приміряють своїми верховинами зоряне намисто, а чудернацькі форми буково­го стовбура стають схожими на мінливе обличчя господаря цієї величі-Чугайстра.

А в лісовій гущавині красуні мавки половлять небесну отару, розчешуть її в густий туман і почнуть мережити з марева собі весільну одіж. Весь ліс вкривається враз сизою пеле­ною, здається, що ніби він ди­мить. Тоді налетить шаленим вітром Чугайстер, розжене мавок за те, що «підпалили» ліс, лиш сльозинки-краплинки від них зо­стануться на чітині. І побіжать вони на всі усюди потічками, зашумлять гірські потоки водо­падами, заревуть диким туром, тягнучи рогами за собою гори.

І тоді ніхто вже не втече від цієї сили - ні тварина, ні людина. Лише добрий Дух лісу здатен зупинити її. Засурмить вітер в обпалену блискавицею смере­кову трембіту, вдарить водо­грай по веселкових цимбалахі закружляє Чугайстер із водя­ною русалкою у таночку: запла­че ялина скрипкою до води, за­колише бузиновою дудкою ліс в своїх обіймах бурхливі води. Задзюркоче на ліщиновій флоярі струмочок до калини пісню перемоги життя над смертю, єднання неба і землі. І шепотливо побре­де водяна череда за цією піснею любові в долину шукати своє плесо.

А в долині котила вчорашній сніг невгамовна Бистриця, ніби карпатський вуж, вигинала свою блискучу спину поміж камінних берегів, своїми стрімкими пото­ками омивала гори, полонини, разом із сонечком ховаючись за небокрай. Біля неї, по обидва боки, тулилися села, де ранок бу­див когутом людський мурашник, а вечір, мов орел беркут затуляв своїм крилом відразу пів неба…

Шумить віковий ліс. Ше­поче річці сиві легенди. А їх перешіптують жовта троянда-полонині, жайвір-синьому небу. Річка несе їх по всьому кар­татському краю аж до Дністра. Напуває ними людський рід і люди переспівують їх в коломий­ках, танцях, орнаментах, стра­вах, обрядах, говірках...

І все, що створено Прабогом, єдиним володарем неба і землі, житиме вічно, допоки в наших душах не висохне джерело віри, надії і любові. Щоб дітям нашим і онукам нашим щаслива доля рушничком лягла до ніг.

Сергій МОШЕНСЬКИЙ. с. Ротмистрівка.