Вони познайомилися на Майдані 2014 року. Жителька села Надточаївка Галина Шевченко, перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, не могла спокійно вдома спостерігати з екрану телевізора, як український народ в самому центрі столиці відстоює свої громадянські і національні права. Розуміючи, що поїздка може бути далеко не безпечною, все ж стала безпосередньою учасницею тих подій. Якось їй випала нагода виступити з головної сцени Майдану і багатотисячне віче заслухалося її поетичними рядками. Вони пройняли серце і душу іншої небайдужої українки — дитячої письменниці з Обухова Наталії Любиченко. І неначе за вказівкою Всевишнього вони зустрілися серед велелюдного океану. Пані Наталія зраділа: це ж вона, саме та маленька жіночка, яка так задушевно читала вірші. Знайомство стало справжнім святом внутрішнього світу кожної з них, адже він виявився для них спільним. Впродовж року підтримували дружбу по телефону і ось 20 березня Наталія Любиченко, як вона помічає — представниця Малишкового краю та історико-культурного осередку трипільської цивілізації, побувала в гостях у надточаївської громади. Зустріч відбулася в стінах місцевої школи, де гостя декламувала свої дитячі вірші, розповідала багато цікавого про особливості української національної культури, яку ми всі повинні плекати і берегти. Пані Наталія нині постійно відвідує у шпиталях поранених бійців АТО, щоб підтримати їхній дух, висловити вдячність за героїзм, генетично переданий від наших предків.
Цікаво, що подарований Надточаївському НВК прапор з патріотичними написами українських воїнів був не синьо-жовтим, а жовто-синім. І це зроблено свідомо, адже українці традиційно називають свій прапор «жовто-блакитним». Вели мову про те, що жовто-блакитні кольори (Сонце і Вода — головні умови для життя) символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. З часів нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорізького найчастіше виготовляли із блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зображували зброю, постаті святих. 22 березня 1918 року жовто-блакитний прапор був затверджений Центральною Радою. Потім, за гетьманського уряду Павла Скоропадського порядок кольорів у прапорі було змінено на синьо-жовтий. УНР мала своїм прапором саме жовто-блакитне полотнище. Таке поєднання барв, як пише В.Сергійчук, «закріпив своїм високим авторитетом Михайло Грушевський». Отже, в Надточаївці нині існує ідея прийняти на сесії сільської ради звернення до вищих органів влади з пропозицією повернути державі її автентичну символіку, що важливо в подальшій побудові майбутнього. «Через те й перевернуте в нашій країні все догори дном», — вважає більшість.
Наталія Любиченко розповідала і про обухівські рушники, які теж привезла у подарунок. Це саме той рушник, котрий оспівав у своїй пісні її земляк Андрій Малишко. Діти передали письменниці свої ручні вироби — янголятка з тканини для бійців у шпиталях, яких пані Наталя поспішатиме знову відвідувати. А їй особисто подарували об’ємну картину-оберіг «Зову до Всевишнього».
Під час зустрічі власні вірші також читала вчитель початкових класів Галина Тихоновська, а її донька Любов Влох прочитала свою казку. До речі, вона зайняла І місце серед 7-х класів на конкурсі зі знання української мови імені Петра Яцика. Свій вірш про рідне село зачитала і художній керівник сільського будинку культури Світлана Кобець, а в дуеті із Тетяною Ропай виконала «Пісню про рушник» та інші прекрасні українські твори. Школярі теж підготували чудову концертну програму — співали, танцювали, виконували вірші Наталії Любиченко. Серед юних артистів були і шполяночки — учениця Шполянської школи №3-гімназії Софія Домчук, яка продекламувала власний вірш «Пророк», та Оля Пікало, учениця Шполянської школи №2-ліцею, репертуар якої склав поетичний твір на слова сільського голови села Лозуватка Станіслава Бойка «Шевченків заповіт» та вірш її мами, депутата міської ради, Олени Чумаченко «Небесна сотня». Вітали учасників свята і сільський голова села Микола Шевченко та депутат районної ради Любов Страшна, яка відзначила щедру гостинність її рідної школи, а творчість Наталії Любиченко назвала живою скарбницею сучасного українського мистецтва.
«День Щастя» — так назвала цю теплу неповторну зустріч шанована гостя із Малишкового краю. І справді, відчувалося щось незбагненно-особливе в цьому весняному рівноденні. І символічним стало сонячне затемнення, після якого сонце радісно засяяло і посміхалось до всього мальовничого села. І згадалися слова Дмитра Павличка, котрий колись так виразив свою любов до нього: «Моє село — мов писанка в долонях Бога…». Минуть усі затемнення і настане час великого Щастя — нехай не покине нікого з нас ця віра.
Наталія ДАВИДЕНКО (фото автора).