— Мамуню…Мамуню… — маленьке дівча з чорними, як намистинки, оченятами і густим волоссячком, прихиливши голівоньку до руки жінки, запитливо заглядало у Катеринині очі.
Для неї ця жінка була цілим світом… Саме такою вона й уявляла свою маму, якої ніколи у своєму житті не бачила…
Мине час. І через тридцять років вже доросла жінка Любов Гладенко знову пригорнеться до плеча своєї «мамуні», щоб подякувати їй за те, що колись так опікувалась нею.
Вихованці Лебединського дитячого будинку-інтернату для розумово-відсталих дітей, який функціонував на території сучасного Свято-Миколаївського монастиря в сімдесятих-вісімдесятих роках,«мамунями» називали майже усіх жінок, які працювали в закладі. До них вони приходили щодня, бо знали, що ці тітоньки-«мамуні» обов’язково принесуть їм чогось смачненького чи пригостять солоденьким…
З 1987 року Катерина Музика працювала у цьому закладі головним бухгалтером. І саме її найбільше полюбило це дівча, яке усі називали Любочкою-циганочкою. «Циганочкою» тому, що за попередньо наданою інформацією, народила її жінка ромської національності, яка відмовилась від своєї дитини через певні фізичні вади немовляти.
Серце Катерини Григорівни щеміло, коли чула вона це лагідне «мамуня…»
—На той час у дитячому будинку-інтернаті перебувало близько 100 діток, —згадує Катерина Музика.— Серед них були й лежачі. Директором цього закладу на той час був Голопура Іван Федорович, досить вимогливий керівник, який завжди з великою любов’ю і співчуттям ставився до своїх вихованців.
Любочку привезли до цього закладу, коли їй виповнилося 4 роки. До цього вона перебувала у будинку для немовлят.
—З дітьми у мене переважно були дружні стосунки,—згадує Любов Гладенко. — Але, як і у різних закладах такого типу, траплялося всякого. Бували й сварки, але за допомогою дорослих все якось налагоджувалося.
Любов не приховує, що їй понад усе хотілося своєї сім’ї, родини. А Катерина Григорівна дуже люб’язно ставилась до неї, як їй здавалося, справді по- материнськи. Тому й тягнулася душа до цієї жінки.
Дітки, які могли самі пересуватися, гуляючи на території, щодня заглядали до приміщення контори, де працювала Катерина Музика.
Серед них були й Дмитрик, Іванко, Женя, Андрійко — хлопчик, якого називали «кукурудзяним»(у нього були проблеми з травними органами, через які він міг їсти лише кукурудзяну кашу).
—Любочка була доброю дівчинкою,—згадує Катерина Музика.— Я почала забирати її на вихідні додому, вона бавилася з моєю дочкою Тетянкою. Дівчатка подружилися, і Любочка запитувала мене, чи заберу я її на вихідні чи свята додому. Мені давали такий дозвіл, адже Люба була слухняною дівчинкою, і я знала, що вона не втече, як це іноді робили інші діти, не зробить шкоди. Дитина просто дуже хотіла відчувати, що вона має свою родину.
Коли дітям виповнювалося 18 років, їх переводили до інших інтернатів Черкащини, в залежності від поставленого діагнозу. Як правило, ніхто з цих дітей не бачив своїх батьків жодного разу.
Катерина Лимар із с.Журавки на той час працювала медичною сестрою Лебединського будинку-інтернату. В неї також було особливо трепетне ставлення до цих діток, і жінка самотужки займалася пошуковою роботою, розшукуючи батьків цих дітей.
—У будинку-інтернаті я працювала з 1972 по 1997 роки,— згадує Катерина Федотівна.— На той час тут перебувало лише лежачих діток близько 80. З такими дітьми працювати аби хто не зміг би. До них треба мати лише добре серце. Не за своєю волею у них склалася така доля.
Ось тоді Катерина Лимар і вирішила дати батькам цих діток ще один шанс і робила спроби розшукати їх.
—Пам’ятаю, як при пошуках у свідоцтві однієї дівчинки —Зої — знайшла лише адресу її народження — Мурманська обл. Упродовж шести років я робила запити і шукала маму цієї дитини. І знайшла. Мама приїхала побачити свою доньку. Щоправда, мене тоді якраз не було на роботі.
—Катю Федотівно, мама мене так холодно зустріла,— журливо розповідала Зоя.— Мабуть тому, що я її не поцілувала...
— Як же ти, Зою, могла поцілувати її, коли тобі важко це зробити,відповіла я їй. (Дівчатко пересувалося лише на сідницях — ніжки, які зрослися, і ручки Зої взагалі не працювали).
Мама сказала, що забрала б її, але тато помер, вона самотужки виховує ще одну доньку, Зоїну сестричку, і не в змозі доглядати ще й хвору дитину. Більше мама не давала про себе вісток.
Так дівчинка перебувала у будинку-інтернаті до 18 років, потім її перевели у інтернат м. Звенигородки.
Катерина Лимар розповідає й про випадок із дівчинкою, розшукуючи батьків якої, спочатку написала її бабусі й дідусеві, ті відмовилися від неї, а от мама дитини,отримавши листа, приїхала, вдягнула її в нову шубку, валяночки і забрала свою доньку. Катерині Федотівні лишила на знак вдячності вазу…
Із хлопчиком на ім’я Валерій, який мав фізичні вади і важко пересувався, була інша історія.Посприявши у проведенні операції, яку на той час зробив травматолог Василь Юраш, дитині набагато полегшили життя.
—Батьків цього хлопчика я також знайшла,— розповідає Катерина Федотівна.— І Валерій, коли йому виповнилося 18 років, сам поїхав до них на Чернігівщину. Щоправда, рідні не забрали його у свою сім’ю, бо батьки розлучилися і мали нові родини, але навідували Валерія у будинку-інтернаті, де його влаштували, спілкувалися з ним. Писав мені потім у листі, що заробляє собі на життя, працюючи у цеху для людей з обмеженими фізичними можливостями і займається проклеюванням конвертів тощо.
Розшукала Катерина Лимар і Любиних рідних. Пам’ятає цей день і Катерина Музика, і Любов Гладенко.
Приїхали до інтернату жінки ромської національності. Попросили привести їхню дівчинку. А побачивши Любу, почали обурюватися, що, мовляв, підмінили їхню дитину, бо не відповідає її зріст вікові і т.д.
Коли ж Любові Гладенко виповнилося 18 років, її перевели до Звенигородського будинку –інтернату.
У цьому закладі Любов зустріла своє кохання — Валентина. Молодій парі виділили кімнату, де вони мешкали удвох і відчували себе найщасливішими у цілім світі. Згодом Любу і Валентина забрала до себе Валентинова сестра. Їм і там, у селі, було добре.Та щастя тривало недовго. Любин чоловік, захворівши, у 32 роки помер.
Любине життя ніби розкололося… Жінка, у хаті якої жила Люба, вийшла заміж, і Любов Віталіївна мусила шукати собі прихисток у знайомих. То в одних трішки пожила, то в інших. Важко, коли не маєш свого куточка.
Нині Любові — 46 років, вона мешкає у маленькій кімнатці будиночку барачного типу м. Звенигородки, яку їй тимчасово надали знайомі. Сама ж Люба каже, що її все влаштовує. Але коли настане зима і потрібно буде топити грубку, буде нелегко.
Люба дуже маленького зросту і виконувати такі роботи фізично не спроможна. Воду їй приносить подружка Алла, яка живе поруч. До магазину за продуктами вона їздить на дитячому велосипеді, який має у своєму крихітному господарстві. Зазвичай проводить час біля церкви, де їй дають милостиню добрі люди.
Але головна подія, яку Люба Гладенко вважає знаковою в її житті, сталася нинішнього літа.
Завдяки Катерині Федотівні Лимар, з якою вона часто спілкується телефоном, Люба знайшла свою «мамуню», яку не бачила майже тридцять років і яка забрала Любу до себе на все літо, аби та, погостювавши, зекономила пенсію і мала змогу придбати на зиму дрова.
Люба влітку почувалася найщасливішою людиною у цілім світі. Бо тут, у Лебедині, знайшла нових друзів, тут відчула тепло великої родини. Трішки й допомагала по господарству: перебирала часник, цибулю, чистила картоплю.
Та літо скінчилося, і Любов знову повернулася до свого тимчасового житла. Щойно отримала посилку від сім’ї Катерини Лимар із Журавки. Спілкується й зі своєю «мамунею», якій вдячна за такий організований для неї літній курорт.
Жінка дуже любить спілкуватися і рада новим друзям. А ще — буде вдячна будь-якій допомозі, наданій їй небайдужими людьми.
Якщо хтось захоче підтримати Любов (і морально, і матеріально), її тел.: (098)100-87-76; рахунок у банку «Аваль»: № 4188 3710 2146 6348 (Гладенко Любов Віталіївна)
Лариса БАЧИНСЬКА