Приблизно в той час, коли у світовому політикумі стало популярним велике ім’я успішної жінки — «Залізна леді», яким називали прем’єр-міністра Британії Маргарет Тетчер, у нашій Шполі працювала вчителька, яку теж часто порівнювали з її вольовим характером. Якось так органічно і гармонійно у ній поєднувалось світле добро і непохитна принциповість, вимогливість, оптимізм і віра в досягнення найвищих висот. Педагог з великої букви, легенда педагогічного кола Шполянщини — Ганна Петрівна Кучеренко, незважаючи на свій поважний вік, досі свого життя не уявляє без діток, яких продовжують водити до неї на консультації вдячні батьки
В нелегкий лихолітній час
Її долю не назвеш райдужним шляхом, адже пережито немало. Народилася в селі Товмач Шполянського району у родині корінних жителів. Мама господарювала вдома, а батько мав педагогічну освіту, але працював не за спеціальністю — фінансовим агентом. Батьки тримали і птицю, і корову, і свині, але роки голодоморів виснажили родину, батько пішов на фронт і загинув у боях. Жилося надзвичайно важко. Ганна закінчила 7 класів Товмацької школи, а потім пішки діставалася Новомиргорода, де 3 курси провчилася в педагогічному училищі. З дому могла взяти лише відро картоплі, на якій виживала, а ще вночі ходила до кагатів, щоб знайти декілька буряків, запекти і якось прогодуватися. У 1954 році в хаті зовсім не було їжі, жили з мамою і сестрою дуже убого, тож Ганна вже було стала зовсім пухлою від голоду, доходів не мали жодних... Хату у війну зовсім розбомбило, жили у маленькому рештку. Старша сестра ще замолоду виїхала до Західної України, де знайшла свою долю. А Ганні потрібно було здавати екзамени, берегла єдине синє ситцеве платтячко, якому не було зміни. Акуратно попере його, випрасує, вдягне брезентові туфлі та так їх намастить кремом, що блищали, як новенькі. На молодіжні вечора ніколи не ходила, соромилася... Екзамени здала успішно, перейшла на четвертий курс.
Зібралася якось та й пішла до відділу народної освіти просити яку-небудь роботу, щоб хоча б на ще одне плаття заробити. Тодішній очільник наросвіти Бараненко відразу побачив у дівчині неабияку залізну волю і талант, крізь її блакитні очі пронизувалася стальна наполегливість — буду працювати! Чиновник допоміг їй перевестися на 4 курс заочної форми навчання до Корсунь-Шевченківського педагогічного училища та запропонував їй роботу у спеціалізованому дитячому будинку у Дар’ївці (нині — школа-інтернат). Окрім того подбав, щоб їй виділили ліжкомісце, харчування. Вона була такою маленькою і тендітною... Колеги відразу прийняли її у свій гурт, директор інтернату Павло Шорубалко шанував її і жалів. Поїде було у Київ на нараду, купує дружині тканину на сукню та й за Ганну не забуде. У майстерні була швейна машинка — шили самі собі вбрання. Ганна Петрівна з вдячністю згадує пана Шорубалка, вважає, що саме він тоді підтримав її у найтяжчу хвилину, вивів, так би мовити, в люди.
Гартування роботою, яка не кожному під силу
Життя дедалі прямувало у повноцінному руслі. Ганна працювала з дітьми і не уявляла себе ніколи в іншій ролі. Повністю віддавалась роботі. Не зогледілась, як і в зовсім доросле життя майнула — вийшла заміж за набагато старшого колегу, талановитого вчителя музики Івана Ковригу, який міг зіграти на будь-якому музичному інструменті. Народилися у їх родині дві донечки.
На той час у Таганчі створили дитячу виховну колонію, вихователів для якої шукали по всій Черкаській області. У список претендентів потрапила і Ганна Кучеренко (вона не захотіла міняти своє прізвище після одруження). Головним критерієм відбору кадрів для такої специфічної роботи була дисципліна серед вихованців, чим дуже вирізнялася наша молода вчителька. П’ять років життя вона віддала цій школі мужності, де всього працювало три жінки: окрім неї, ще лікар і піонервожата. Згодом цю колонію перепрофілювали на тюрму, Ганна за станом здоров’я повернулася на рідну Шполянщину. Дуже хотіла працювати у школі, але отримала місце у дитсадку «Ялинка» вихователем. Працювала і тут із повною віддачею, а мріяла про школу. Не моє це і все! — казала вона начальнику наросвіти Жоржу Скриннику, а він був у захваті, які вона організовувала ранки в дитсадку, який відвідували його діти!
Все ж у 1962 році її мрія збулася і вона отримала роботу вчительки початкових класів у Шполянській восьмирічній школі №2, яка тоді знаходилася в центрі Шполи, біля сучасного приміщення районної прокуратури. Через 20 років прийшла до неї в перший клас і я...
Неповторна мить дорогоцінного спогаду
Неймовірно! Мій подих перекрив такий приємний і солодкий спомин — моє дитинство! Я зайшла до її оселі — ті ж полиці з книгами, лампа на столі, біля якої лежить... та сама «Читанка»! Моє першоджерело, моя дорога людина, яку я і боялася, і безмежно поважала, — поряд зі мною. Ті самі блакитні очі і розмови про почуття справедливості, не сприйняття обману, з чим прожила цілий вік...
В душі моїй лишилася глибока вдячність їй за те, що так професійно змогла вишліфувати з нас, легковажних бешкетників, нормальних людей. Вона справді уміла розділяти зерно від полови, завжди знала, як вирішувати складні ситуації, що не раз виникали у виховному процесі, змушувала кожного з нас серйозно задумуватися над своєю поведінкою, робити відповідні висновки.
Зелена шерстяна кофта на ґудзиках, сіра пряма спідниця, строга зачіска з рівним проділом збоку і ясно-блакитні очі, які часто продавали цей зовнішній непорушний граніт сяйвом доброї і співчутливої душі. Та ці промінчики треба було вміти вловити, бо завше наша Ганна Петрівна тримала нас у постійному тонусі. Мені страшенно було цікаво на її уроках, а особливо, коли ми готувалися до шкільних виставок «Природа і фантазія», робили пап’є-маше, танцювали всім класом під її власний акомпанемент, співали в хорі виструнчені, як з голочки. Ці білосніжні банти, манжети, фартухи і сорочки! Як один усі підібрані і вишколені у кращих традиціях. Наш клас повинен бути завжди першим і найкращим в усьому. Ми пам’ятали про те, що зобов’язані «тримати марку», і прагнули перемог у всіх конкурсах та змаганнях з іншими класами.
Скільки ж спільного тепер знаходжу у наших з нею внутрішніх світоглядах!
Вона ніколи не сміялася по життю, але її щира посмішка рятувала сотні душ. Вона гідно долала найжорсткіші виклики життя і перемагала, бо стояла на боці правди. Вона ніколи не любила похвальби на свою адресу, а нею дорожили як зіницею ока. Директор міської школи №2 Іван Каракаш не міг довго відпустити її на пенсію, але коли вона все-таки оформила заслужений відпочинок, не змогла без дітей, так і продовжує допомагати їм освоювати перші життєві ази.
Доньки тепер живуть за кордоном, один з онуків знає шість мов світу, йому передався потенціал сильної постаті — його рідної бабусі.
Хочеться побажати Вам, дорога наша Вчителько, ще довгих радісних і світлих днів, нехай наша вдячність зігріває Вашу душу і веде до щасливого благополуччя!
Наталія ШЕЛЄПІНА (фото з архіву).