Вже рік, як відійшов у вічність ветеран війни Чепур Леонід Іванович. Він уперше одягнув сіру солдатську шинель ще 17-річним юнаком. Своє 18-річчя зустрів за кулеметом «Максим». Його довгий бойовий шлях в піхоті простягнувся із правобережної України через Польщу до р. Вісли у складі 188 Аргунського стрілкового полку 106 Дніпровсько-Забайкальської ордена Суворова Червонопрапорної дивізії.
Після смерті ветерана до редакції передали уривки його спогадів воєнних літ, які бережно зберегла дружина, із проханням познайомити з ними читачів.
Я брав участь у форсуванні річки Вісла. Форсування виявилося невдалим, оскільки німці силами танкових та артилерійських частин нашу дивізію скинули з плацдарму. Після цього ми стояли в обороні на правому березі Вісли до 31 грудня 1944 року.
31 грудня 1944 року нас зняли з оборони і передислокували на Сандомирський плацдарм.
12 січня 1945 року частина нашої дивізії прорвала німецьку оборону, і з боями ми рухалися до річки Одер, яку успішно форсували і гнали німців до р. Нейса. На річці Нейсі у м. Форст місяць стояли в обороні. Військові частини готували до прориву і наступу на Берлін.
Усередині квітня пішли в наступ на Берлін і до 31 квітня 1945 року вели бої у Берліні.
30 квітня мене було поранено осколком у праву ногу, але осколок кістку не пошкодив, тому від медичної допомоги в санчастині відмовився і продовжував воювати у своїй частині, а поранення потім доліковував в Чехословаччині.
31 квітня нас вивели з Берліну і з боями повели на південь. По дорозі вибили німців із м. Дрезден. Після взяття Дрездена нас форсованим маршем повели в Чехословаччину, і 9 травня 1945 року на світанку ми увійшли в Прагу. До пів дня велися короткі перестрілки зі стрілкової зброї.
10 травня нам у Празі зробили урочистий обід, а 11 травня на світанку по тривозі нас кинули на північний захід від Праги, де в гірському лісовому масиві засіла частина армії Власова («русской освоботительной армии»).
Бій тривав до 13 травня 1945 року надзвичайно жорстокий. Власівцям тікати було нікуди, а при здачі в полон вони добре розуміли, яка їх чекає доля.
Тож 14 травня 1945 року настав перший день, коли наша зброя замовкла, а 25 травня 1945 року мені виповнилося 19 років. Ми стояли в Чехословаччині, а перед оголошенням війни Японії нашу дивізію переформували з піхотної в 14 механізовану дивізію 5 танкової армії.
10 листопада 1945 року нашу техніку відправили ешелонами в Угорщину в м. Дьєр, а ми пішки – маршем – пішли туди ж.
Наприкінці травня 1946 року нас своїм ходом передислокували в Німеччину (60–70 км від Берліна) у воєнне містечко Альтес-Лагер, де я прослужив у стані боєготовності №1 до листопада 1950 року.
Після форсування р. Одер наші війська з жорстокими боями рухалися в напрямку Берліна, німці чинили шалений опір, і біля села Хальбе значно переважаючими силами призупинили наступ притиснувши до землі вогнем кулеметів.
Мені з «Максима» вдалося знищити 4 німецьких кулеметних гнізда і 15 ворожих солдат, чим відкрилася дорога нашому батальйону для подальшого наступу, за що мене було нагороджено Орденом Слави ІІ ст.