Не забувати про це — означає вберегти майбутнє від повторення лихоліття
Ми стали живими свідками того, як вищі сили вказують на неприпустимість осквернення жертв цієї масової трагедії, вперте нерозуміння того, що у власному домі не можна тримати на покуті портрети вбивць своєї матері... Цинічні і скандальні дискусії в уже незалежній Україні про те, чи слід визнавати більшовицький голодомор геноцидом української нації, призвели до того, що на наших очах відбулося невідворотне. Ми знову, немов карою Божою, зазнали жорстокої агресії від нащадків організаторів масового знищення українців не лише під час трьох голодоморів, а й інших гуманітарних катастроф ХХ століття. Агресор, котрий насильно записувався до українців у родичі-брати, не змінив своєї дикунської ідентичності, його генетична рефлексія зазіхати на чуже і не створювати нічого свого, проявилася в жахливій іпостасі цивілізованої ери ХХІ століття — гібридній війні, основою якої є збочена потуга захоплювати світ з допомогою зухвалої брехні і звірячих вбивств… Хоча ця зброя для них не є новою. З її допомогою їм вдалося добряче понівечити свідомість наступних поколінь українського народу, який наполовину осліп, оглух, лишився бодай промінця пам’яті про багатющий генетичний спадок, що сягає тисячоліть. Значний прошарок досі залишається так званим «гомо совєтікусом», якому байдуже до мільйонів смертей своїх попередників. Але за 25 років в країні підросло нове покоління українців, яким не знайоме ярмо колонізатора. Для них Україна — їх Вітчизна, а не СРСР.
Сьогодні знову московський агресор вбиває найкращих представників народу, який попри всі утиски дивним чином зберіг і доніс до сучасся дивовижний дух свободи, сили і непокори перед рабством. Якщо Україна вистоїть нинішнє протистояння, її вже ніколи не можна буде поневолити і знищити, до чого прагнули московіти з часів свого існування… Головне — вберегти прийдешнє молоде покоління…
Неврожай? Тільки безнадійні ортодокси досі твердять про цю «псевдопричину»
Хронологія голодоморів в Україні більш ніж складна. Наближення трагедії для України можна було вже передбачити в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію.
Зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого погіршення умов харчування населення, але ж не до мільйонної загибелі населення! Практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно. Відповідно до результатів різних досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано за таким механізмом:
• В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені.
• Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
• Селянам України та Кубані радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій, уражених голодом.
Українці вмирали цілими сім’ями, селами. Про це існує безліч зафіксованих спогадів очевидців, досліджень істориків, краєзнавців, науковців. Лише зібрані з кожного села Шполянського району у книзі «Голодомор 1932—1933 років в Україні. Шполянщина свідчить» спомини наших земляків достеменно змальовують пекельну картину того жаху, котрий важко навіть уявити!
Коли дослідники говорять про голодомор 1932—1933 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 тисяч — щодня... Найбільш постраждали від голоду Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська. На них припадає 52,8% загиблих. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв.
Чим же можна назвати смерть, яка за рік забрала від 7—12 млн. українців? Беззаперечно — це був цілеспрямований геноцид. Нам довго доводили, що голодомору не було, або взагалі приховували будь-яку інформацію про цю чорну сторінку історії. Сьогодні за тією ж схемою цинічної брехні вбивають українців на східному фронті, звинувачуючи їх при цьому. Людям, котрі захищають свою законну землю знову вішають тавро «фашист» і «каратель»! Знову вигнали з етнічної землі кримських татар… То чи не на часі задуматися над цим та навік розпрощатися з іменами вбивць, котрі продовжують звучати у назвах українських вулиць та міст?
Варто зазначити, що тоді, в 1933 році, про голодомор в Україні заговорив увесь цивілізований світ. Та чим гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечення керівників СРСР і радянської преси. Ось одне з них: «Заявление о голодной смерти миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Северном Кавказе является вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции «Рейхпост», чтобы переключить внимание своих рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на проблемы голода в СССР». Прагнучи врятувати від голодної смерті українську людність, українці й не українці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР «навідріз» відмовлявся від тієї допомоги. Чи не нагадує вам це сучасну путінську поведінку?
В День пам’яті жертв Голодомору кожен українець має запалити свічку в пам'ять загиблим. Цього потребує від нас історія і наша гідність.
Бо наші попередники пережили ці неймовірні муки, не зрікаймо ж своїх дітей і внуків на подібну участь! На кожному підвіконні повинна горіти свічка. Кількість запалених свічок буде свідчити про розуміння суспільством важливості поваги своєї історії. Крок за кроком ми наблизимося до розуміння того, що всі наші біди і негаразди — від неусвідомленого впертого небажання безжально поламати стару систему жорстокого поневолювача, яка, на жаль, за чверть віку досі не викорінилася і продовжує гальмувати стрімкий рух України до цивілізаційного розвитку в умовах віянь світового прогресу.
Наталія СТОРЧАК.