Для Олександра та Ольги Валенціонків Шпола є рідним містом. Тут до певного часу вони мешкали, працювали, ростили, виховували, навчали своїх дітей. Тут живуть їхні рідні, колеги, друзі, знайомі. Коли вийшли на заслужений відпочинок, вирішили переїхати ближче до дітей, які придбали житло в Гостомелі.
Невеличке селище з гарною інфраструктурою, де розвивається малий і середній бізнес, де є маленькі та великі підприємства, авіабудівний концерн «Антонов». Навколо – чудова природа, де можна чудово проводити вільний час із дітьми та онуками, натхненно творити, відпочивати. Словом, жити – і насолоджуватися. Та всі плани, мрії і сподівання цієї сім’ї, як і багатьох українців, обірвалися вранці 24 лютого 2022 року…
Що довелося пережити цій родині у перші тижні війни, перебуваючи в центрі найгарячіших подій, Олександр Валенціонок розповів «Шполяночці+» вже кілька місяців потому.
О 5-ій ранку зателефонувала дочка: «Мамо, війна…»
До початку війни Олександр та Ольга мешкали на третьому поверсі гостомельської багатоповерхівки. Діти – неподалік, в одному з типових для Гостомеля дуплексів.
Олександр розповідає: про те, що скоро почнеться війна, він здогадувався, передчував. Вся інформація, яку він отримував із різних джерел і аналізував, вказувала, що це неминуче. Та, як і більшості із нас, до останнього не хотілося вірити: «Невже наважаться?».
Наважились…
– Я хвилювався, щоб встигнути у мирний час разом із усією родиною зібратися на день народження меншої внучки Соломійки – 31 січня, пригадує чоловік. – Тоді, як і всі інші, хто хоча б трішки цікавиться політикою і стежить за перебігом подій у світі, я вже передчував найстрашніше, що могло трапитися.
До того ж, у мене сина призвали в армію. Я дуже за нього хвилювався, бо він на той час ще не був готовим до служби у війську, щойно пройшов навчання у військовому центрі.
Будинок, де жили діти Валенціонків, за 100 метрів від Варшавського шосе, і за два дні до початку війни вони мали змогу спостерігати, як виїжджали з Києва його жителі: колони машин переповнювали трасу, величезні черги на виїзд. Люди, які слідкували за подіями, ще до початку війни почали від’їжджати.
– Фірма, у якій працював наш зять, виїхала за три дні до вторгнення російських окупантів, тож і він почав наполягати на евакуації, – розповідає Олександр. – Але дочка дуже не хотіла покидати домівку. Я ж зайняв позицію «невтручання» щодо їхнього рішення, за що потім дуже жалкував, що відразу не настояв, щоб вони з дітьми їхали.
24 лютого Олександр та Ольга прокинулися о 5-ій ранку від вибухів.
– Дочка зателефонувала нам десь о 5-й годині 20 хвилин. Каже: «Мамо, війна…». А ми вже чуємо вибухи на аеродромі, що за кілька кілометрів від нас. У навколишніх будівлях від ракетних ударів вилітають шибки.
Я вирішив ще спробувати піти до банкомату, щоб зняти гроші. Кругом вибухи, черги людей біля банкоматів. Коли повертався додому, наді мною на низькій висоті пролетів літак, який прямував на аеродром, де висадився ворожий десант. Це було опівдні.
Діти ж змогли виїхати з Гостомеля лише надвечір, поїхали до Києва через міст, який невдовзі був підірваний нашими бійцями, щоб не дати ворогу пройти до столиці.
Син телефоном попередив нас, щоб ми нікуди не виходили, бо в Київ прорвалось декілька диверсійних груп, тож поки їх не ліквідують, існувала велика небезпека.
«Прихистком для нас та сусідів став підвал будинку»
У чотириповерховому будинку, де мешкало подружжя, та у сусідньому були підвали. Вони і стали прихистком для багатьох жителів цих будинків, які опинилися в повній інформаційній блокаді, були відрізані від електрики, тепла, водопостачання.
– У підвалі нашого будинку переховувалося близько 20 осіб, розповідає Олександр. – Я кілька разів підіймався у квартиру за продуктами, які залишилися в холодильнику, по воду (у сусідів був генератор, і ми мали змогу накачати там води), шукав мобільний зв’язок, щоб отримати хоча б якусь інформацію. Забрав матраци і подушки, облаштував у підвалі місця для перебування.
У дворі вже стояли орки. Людям, які перебували в укритті, доводилося виходити з них, щоб набрати води, окупанти погрожували розправою.
– Якось перепинивши нас, затребували дати скуштувати води. Наша вода їм сподобалась, тож нам дозволили набирати. Стояла біля наших будинків і броньована техніка рашистів. Тоді вони вже встигли пограбувати навколишні продуктові магазини «Ягода» і «Фора».
Наступного дня, 25-го лютого, я знову спробував телефоном дізнатись хоча б якусь інформацію про те, що відбувається. Оператор «Лайф» не працював, а за допомогою оператора «Київстар» ті сусіди, у кого були смартфони, «ловили» сигнал навіть у підвалі – ми дізналися, що орки підійшли до підірваного мосту, а кадирівці вже повним ходом мародерять, ґвалтують, вбивають. Багато розстріляних цивільних автівок із чоловіками, жінками, дітьми, людьми похилого віку. Особливо на перехресті доріг із Ірпеня, Бучі і Гостомеля. Там були і вбиті росіяни, яких ніхто не забирав, їхня техніка.
«Орки погрожували закидати підвал гранатами, якщо ми не вийдемо»
Валенціонки просиділи в підвалі в окупації з 24 лютого до 9 березня. У ці дні було оголошено про гуманітарний коридор для евакуації, і в день 9 березня для них був останній шанс врятуватися. Вийти раніше боялися, бо вже чули і знали, що багато людей, які робили спроби самотужки евакуюватися, гинуло. Для розведення багаття, щоб приготувати їжу, використовували все, що потрапляло під руки, що знаходили у дворі. Харчі, які заготовили наперед, без холодильника зіпсувалися, та й їсти через нервове напруження не дуже хотілося.
– П’ятого березня окупанти оголосили про зачищення підвалів і дали команду всім вийти. Ми боялися, тому не виходили, пригадує Олександр. – Тоді вони дали автоматну чергу і вибили металічні двері. Потім послідувала команда: якщо ми зараз же не вийдемо, закидають підвал гранатами.
Тоді ми всі почали між собою прощатися…
Лариса Бачинська
Закінчення історії читайте згодом..