Ірина Олексієнко втратила дім і звичне життя в прифронтовому Гуляйполі, що на Запоріжжі. Та на Шполянщині вона знайшла нових друзів, улюблену справу і віру в завтрашній день.
Своєю історією жінка поділилася з журналістами Шполяночки.
Ірина Олексієнко все життя провела у рідному Гуляйполі на Запоріжжі. Тут народилася, вийшла заміж, виховала двох доньок і 26 років працювала вихователькою в дитячому садку. Вона була впевнена, що її доля назавжди пов’язана з цим містечком. Та війна перекреслила всі плани й мрії.
"У березні ми з сестрою вирішили виїжджати. Було страшно за дітей. Обстріли не вщухали, ночами ховалися у підвалі ПТУ. Одного разу нас відвезли туди мій чоловік та чоловік подруги. Вони залишились вдома, а ми з дітьми у підвалі. Та ніч була відносно тихою. Але потім, коли гул гармат став нестерпним, ми з переляку стрибнули в машину й виїхали. Що встигли, те й забрали. Ніхто не знав, куди їдемо", - згадує Ірина.
Рятівною ниткою стала подруга сестри зі Шполи. Вона запросила жінок до себе, у спокійніше місце. Ірина із молодшою донькою і рідними оселилася в селі Терешки, де знайшли невеликий будинок.
"Ми приїхали зовсім без нічого. З дому ми забрали лише документи та кілька сумок. Та місцеві неймовірно нас підтримали. Хтось приніс постільну білизну, хтось посуд, хтось овочі. Нам давали ліжка, дивани, усе, щоб ми могли облаштувати життя. Я була вражена цією добротою", - каже жінка.
Але найважче було відпустити чоловіка. Він перевіз дружину та доньку в безпечне місце, а сам повернувся до Гуляйполя. Ірина навіть не знала, що він збирається до військкомату.
"У Шполі він став на облік, але тоді сказали чекати дзвінка. Та він не зміг сидіти склавши руки. Повернувся додому й сам пішов до військкомату. Я була впевнена, що він поїхав ненадовго: весна, там городина сходить, за пасікою треба доглядати. Але…", - говорить вона.
Чоловіка Ірини мобілізували. Спершу він воював неподалік рідного міста, потім під Оріховом, а згодом на сході країни, під Бахмутом. Там отримав тяжке поранення: перебило ліву руку. Попереду були операція, довга реабілітація й інвалідність. Та навіть це не змусило його здатися. Нині він служить за місцем проживання на Черкащині.
Перші два місяці після переїзду Ірина провела у сльозах, не відходячи від новин. Здавалося, світ зруйнувався, а разом із ним і впевненість у майбутньому. Та підтримкою стала сестра, яка допомогла влаштуватися на роботу в салон, де вже працювала сама. Те, що колись було хобі «для душі», стало її новою професією.
Нині жінка живе в орендованій квартирі у Шполі й працює майстром манікюру. Вона поступово набирає клієнтів, знаходить нових друзів і вчиться знову радіти дрібницям.
"До Гуляйполя повертатися нікуди. Будинок мами зруйнований вщент, туди було пряме влучання. Наш власний теж сильно пошкоджений: дах тричі латали, вікна вибиті. Але я дякую Богу й людям за те, що ми живі й змогли почати все спочатку тут, на Черкащині. Я вчуся жити заново й вірю, що попереду буде світло", - підсумовує Ірина.