ІДЕЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НА ШПОЛЯНЩИНІ

Вся краса, якою багатий серпень, нуртує своїми щедротами. У справжній тріумф свято врожаю перейшло Маковія. Цілий плав прихожан заполонив майдан перед Українською Церквою. Красиво одягнені дорослі й діти з піднесеним настроєм зібралися подякувати Творцеві за дари літа. Зусебіч колоски жита, вівса, пшениці і квіти: васильки, чорнобривці, пом’яки... А ще тарелі й кошики наших шполян, багаті садовиною та городиною. Отець Роман щиро освячує, вітає зі святом...
По завершенні урочистостей хотів уже йти додому, однак відчув на собі допитливий погляд.
— Здоровенькі були, пане Юрію! З Маковієм будьте здорові! — привіталася редакторка «Шполянки+»
— Будьте і Ви здорові, Наталочко! Зі святом! Божої ласки Вам і тепла...
— Доки Ви у відпустці, хо-тіла ось запитати, чи не могли б Ви як учасник національно-визвольного руху 90-х років Шполи поділитися спогадами?
— Звичайно, можна спробувати.
— Ой, було б добре, щоб ми встигли все опублікувати до Дня Незалежності…
Іду та й думаю — скільки літ пролетіло — вже 25! Та й чи будуть ті спогади цілісними, неупередженими? Багато води утекло з того часу та й годі подати все на одній шпальті. Однак завдання поставлено — сідай і пиши. Про що? Про себе, про колег, про те, як Чорновіл приїжджав, про Рух, про прапор, про дружбу із Кожум’якою…
Ой-йой! Почалося все те неспроста. Певна річ, не міг уникнути радянської ідеологічної обробки (до 13—14 років навіть довіряв ленінським ідеалам, носив піонерський галстук, вірив в існування української радянської держави). Однак, прислухаючись до дідуся-політв’язня та аналізуючи реальний стан справ (утиски української мови, культури, релігійні переслідування, порівнюючи життя партійної еліти й простих громадян), поступово доходив висновку про бутафорність радянського ладу, про те, що української держави ніякої немає — існує якась колонія... Радянські ідеали поволі зблякли, прийшло усвідомлення, що треба рятувати націю.
Завдяки передачам «Радіо Сободи», а також розповідям дідуся Степана Кожум’яки довідався правду про Центральну Раду, національне відродження 1918 року, рух шістдесятників, Українську гельсінську спілку. Часто навідувався до нього, 90-річного, у м. Новомиргород. Разом працювали, гомоніли, читали, слухали радіостанції «Голос Америки», «Бі-бі-сі», «Свободу», міркували на політичні теми. Завдяки інформації про тогочасні події в Литві, у Львові, країнах соцтабору, спричинені «горбачовським потеплінням», по-справжньому перейнявся «вітрами демократії».
Через «Радіо Свободу» довідався про самвидав... Випадкове знайомство на львівському ринку з активісткою Української гельсінської спілки Марією Бочарською (окрема цікава тема) призвело до того, що ми з мамою розпочали збирати підписи проти будівництва Чигиринської АЕС, а до хати у м. Шполу почала надходити самвидавна література від Чорновола. Згодом побував у нас і її редактор — В’ячеслав Максимович. Його ерудиція, інтелект, одержимість у боротьбі за незалежність України магнитезували мене. Вирішив прямо долучитись до справи.
У межах Товариства кни-голюбів активно проводив просвітницьку роботу серед колгоспників і шкільної молоді — розповідав про запо-різьке козацтво, видатних представників нашого народу. На фотогуртку Шполянської станції юних техніків, почав тиражувати фотоспособом «Загальну декларацію прав людини» ООН та «Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права». Формат 9Х12 (багатосторінкове видання), кількістю 20 примірників. Мав на меті ознайомлювати громадськість із правами людини у світі, ратифікованими СРСР у жовтні 1973 р., та для порівняння з реальним станом справ у радянській країні. Через застереження керівника фотогуртка припинив це робити.
Незабаром розпочав тиражувати видання Української гельсінської спілки вдома — підпільно кустарним способом. Щоб роздруковувати звернення УҐС та «Листки прес-служби УҐС» придбав у Новомиргороді в пенсіонерів-учителів друкарську машинку «Україна-1», а для тиражування «Декларації принципів УҐС», «Вісника УВ-експрес», листівок УҐС — фотоапарат «Зеніт-TTL». Копії видань роздавав знайомим. Усе робив за власні кошти — від друкарської машинки, копіювального паперу до фотоапарата, реактивів та фотоплівки. Помагав, як міг... По змозі в редакцію «Українського вісника» до Львова надсилав також харчові посилки — яблука, каву, мед, горіхи тощо.
Така діяльність викликала зацікавлення органів держбезпеки, за що почали «тягати» мого батька. Із ним проводив «розмови» начальник управління КДБ Шполянського району Анатолій Рудас, а батько — зі мною. Довелося згорнути справу, щоб закінчити школу (1989 р.).
Після закінчення школи хотів вступати до Львова на українську філологію, але, мало вірячи в невідворотність «перебудовних процесів», батько заборонив подавати вступні документи у Львівський держуніверситет. Тому склав іспити на історико-філологічний факультет Черкаського педінституту. І все ж по конкурсу не пройшов, бракувало одного балу, який могло додати цільове скерування від райвно. Направлення не дали, мотивуючи, що «антирадянщику не місце серед студентів». Отримав натомість купу вільного часу...
Окрилений ідеями державної незалежності України, шукав однодумців, поширював аудіо-записи «Радіо Свобода», тиражував самвидав... Навесні 1989 року, довідавшись про первинний осередок НРУ на шполянському радіозаводі, очолюваний Сергієм Семком, влився в його ряди. Згодом став ініціатором створення Спілки незалежної української молоді в Шполі та співзасновником місцевого УРП.
Знову погрози та попередження батькам від КДБ. Однак застороги не діяли. Пригадую, як шеф районного відділення держбезпеки, у надії відволікти від політичної діяльності, намагався «влаштувати» мене на роботу в художній цех Шполянської швейної фабрики. Начальник цеху Федір Трутнєв відрадив мене від цього, а пізніше розповів, що отримав пряму вказівку з КДБ узяти мене на роботу, пов’язану зі шкідливими умовами праці — з хлорпікрином... Незабаром влаштувався на роботу вантажником Шполянської кондитерської фабрики.
1990-й став вікопомним у моєму житті через відзначення Дня Соборності України в Києві, а також через епізод з українським прапором. 5 квітня 1990 р. на 30-метровій міській водонапірній вежі вперше в історії міста Шполи (нині — географічний центр України) підняв синьо-жовтий стяг. За-майорів прапор неподалік автотраси Умань—Черкаси, якраз на другий день після пленум райкому КПУ, де відзначалося, що у нас найспокійніший ра-йон у плані «екстремістсько-націоналістичних» випадів і нічого такого немає. Тому мене водили на допити до міліції, погрожували, звинувачували у націоналізмі, втягуванні не-повнолітніх у політику, вимагали відмовитись від справи, паплюжили на роботі та в офіційній пресі...
7 листопада 1989 р. приїхав на тиждень до Львова, щоб детальніше ознайомитися з діяльністю національно-демо-кратичних організацій. Проживав на квартирі у В’ячеслава Чорновола по вулиці Левітана 16, кв. 53. На прохання В’ячеслава Максимовича роздрукував на матричному принтері у нього вдома кількасот примірників «Невиголошеного виступу на мітингу в Києві 22.Х.89 р.». Крім того, увечері ходили з ним на квартири Ганни Садовської та Марії Бочарської передавати інформацію на «Свободу». Переважно зачитували «Листки прес-служби УГС».
Пізніше, у березні 1990 р., попросив Сергія Качаєва, майстра Шполянського радіозаводу «Оріон», поїхати у Львів до Чорновола за передвиборчи-ми листівками (500 екз.). Серед іншого, у передвиборчому зверненні, складеному органі-зацією НРУ Шполи, закликали голосувати за представників Демократичного блоку — як до Верховної Ради УРСР, так і до рад місцевого рівня. Тут же наводився список кандидатів від НРУ. Коли листівки розклеїли, влада переполошилася... Викликало занепокоєння: «Де шполянські рухівці взяли матричний принтер?». На той час це було екзотикою.
З осені 1990 р. — на навчанні у Львівському держуніверситеті ім. Івана Франка (факультет журналістики), член виконкому УРП Франківської районної організації м. Львова. Не забував і про рідні пенати. Під час виборчої кампанії у президенти України організував Шполянський районний комітет підтримки В’ячеслава Чорновола, доставив понад 100 тис. листівок у Шполу для його підтримки. У 1991 р., спільно зі Студентським братством Львівського лісотехнічного інституту, брав активну участь в організації різдвяних вертепних дійств на теренах Черкащини.
Через рік, у березні 91-го, у Шполі вирішили видавати свій рухівський часопис. На збо рах довго вагалися, як назвати його. Зійшлися на назві, яку запропонувала моя мама Олена Колісник — «Поклик Долі». Часопис виходив як 4—8 сторінкове видання під гаслом «Ще не вмерла України, ні слава, ні воля», накладом 990 екз. (бо за тодішніми законами до 1000 примірників можна було не реєструвати).
Макет, на основі машинопису, друкували у Звенигородській районній друкарні. Видавати часопис припинили у 1995 р. через брак коштів. У різні роки редакторами видання були: Станіслав Мазурик, Пантелей Курінний, Юрій Колісник. Серед авторів: С. Квітченко, Т. Демченко, М. Го-лобор, С. Чернюк, М. Федотів, В. Чорновіл, С. Брайченко, П. Лимар, О. Колінько та ін.
У 1992 році за статтю про політичну ситуацію в Шполянському районі «Провокація» Пантелея Курінного», опубліковану в серпні 1992 року, в якій викривалась злочинна діяльність командно-адміністративної системи, її представників на Шполянщині, кількаразово у анонімних телефонних дзвінках до нас додому лунали погрози і брудна лайка на мою адресу.
Загалом усі, хто в нашому районі так чи інакше був пов’язаний з Народним рухом та Республіканською партією, зазнавали переслідувань з боку районного начальства. Слід лишень сказати, що повністю під марку «скорочення» потрапили члени осередку НРУ радіозаводу «Оріон». Серед них: Сергій Комар, Микола Курінний, Сергій Качаєв, Микола Степовий. За політичну боротьбу поплатились також заввідділом листів газети «Шполянські вісті» Станіслав Мазурик, працівник відділу культури Андрій Мамалига, інженер-медтехнік м. Шпола Микола Антонов, головний енергетик села Топильна Віктор Слюсар — всі наказовим порядком були позбавлені праці. Більшість із них тісно співпрацювала з незалежним часописом «Поклик Долі».
Поширювалися в Шполі й інші неформальні видання. Зокрема, молодіжне видання «Молода Україна», редаговане Тарасом Чорноволом, видання львівського Товариства української мови ім. Тараса Шевченка — «Просвіта», часописи «За вільну Україну», «Молода Галичина»; регіональні часописи «Гомін» — вісник Городищенської організації Народного руху, часопис Уманської організації Народного руху «Червона калина», часопис НРУ та УРП Смілянщини «Козацький рід», вісник Канівської крайової організації НРУ Черкаської об-ласті «Клич Наддніпрянщини» та ін. Ці видання часто потрапляли в руки шполян, бо ми обмінювались газетами з ру-хівськими осередками інших ра-йонів.
Підсумовуючи, зауважу, що опозиційний рух 1960—90 рр. через самвидав будив українське суспільство, гостровикривальними матеріалами боровся проти засилля комуністично-бюрократичної системи, змушував шукати нових шляхів історичного буття. Самвидавні газети, журнали, листівки, буклети, передачі «Радіо Свобода» багатьом співвітчизникам допомогли відкрити очі на справжню сутність політики «дружби народів», підмінену великодержавним російсько-месіанським світоглядом, руси-фікаторством, насильством. У часи горбачовської перебудови загальноукраїнська і низова самвидавна преса, закордонні радіопересилання стали безпо-середніми виразниками реформаторського процесу гласності й демократизації, заклали під-валини української демократії, а відтак — самостійності нашої держави.
Юрій КОЛІСНИК,
доктор наук
із соціальних комунікацій.