15 червня 2016 року геніальному акторові українського поетичного кіно Іванові Миколайчукові виповнилося б 75 років. Цього дня у читальній залі Шполянської центральної районної бібліотеки зібралися шанувальники його творчості, щоб згадати, розповісти, вшанувати неординарного співвітчизника, творча діяльність якого припала на непрості часи радянського періоду, коли пропагувати українство вважалося найпершим злочином.
Актор, режисер, сценарист Іван Миколайчук запам’ятався старшому поколінню не лише у яскравих кінообразах. Його постать символізувала живу українську культуру і націю. За це жорстоко переслідували і карали. Тож Миколайчука не оминули звинувачення в націоналізмі i фактична заборона зніматися у 70-х роках, занесення його персони до списку «неблагонадійних».
Навчання в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого Миколайчук поєднував з робою актора, режисера, сценариста. Вже в 1965 році він зіграв головну роль у кінематографічному шедеврі «Тіні забутих предків». Цією картиною режисер Сергій Параджанов здійснив в українському кіно революцію. Це було новаторство в масштабах світового кінематографа: в фільмі звучала неповторна гуцульська говірка, кожен кадр став живою картиною незвичайної краси гуцульського краю. Кінострічка була показана в багатьох країнах світу. Фільм здобув близько 10 призів та нагород і був визнаний одним із 20-ти найкращих картин світу.
З картини «Білий птах із чорною ознакою» починається нова сторінка в творчості Івана Миколайчука: відтепер він ще й сценарист, активний учасник творення авторського, режисерського трактування кінотвору. Так було у яскравому фільмі «Пропала грамота», де Миколайчук — не тільки виконавець ролі козака Василя, а й співрежисер. Іван Миколайчук обожнював музику, тому працював і над музичним оформленням фільму. Митець завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало і хвилювало, давало можливості для самовираження.
У звичайному людському житті з ім’ям Івана Миколайчука було пов’язано немало див. Уже після смерті актора у 1987 році на ставок у його рідному селі прилетіла пара лебедів. На зимівлю птахи не відлетіли, через рік їх стало більше, а тепер там живе ціла лебедина зграя. Як же красномовно цей факт живої природи перегукується з романом Василя Земляка «Лебедина зграя», за яким Іван Миколайчук наприкінці свого короткого життя зняв фільм «Вавилон ХХ», яким явив себе ще і як мислитель!
За своє недовге, але красиве життя кіноактор знявся у 34 фільмах. У співавторстві написав 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Неповторна зірка життя Івана Миколайчука тихо згасла 3 серпня 1987 року. Актор гідно завершив свій земний шлях, не принизившись перед неминучістю, не відступивши від принципів, які сповідував усе життя. Івану Васильовичу було обмірено Шевченків вік: зігравши у 22 роки Тараса Шевченка, він помер майже у тому ж віці, що й видатний український поет, на 47-му році життя. Державну премію ім.Тараса Шевченка йому було присуджено посмертно у 1988 році...
Руслана Лоцман — одна із організаторів «Миколайчук-фесту» у Вижниці
19 червня у Вижниці Чернівецької області вперше проходив фестиваль на честь Івана Миколайчука, до організації якого активно долучилася наша землячка, заслужена артистка України Руслана Лоцман. «Я отримала гран-прі у номінації «Сольний спів»! — повідомляє у «Фейсбуці» пані Руслана. — І я цим пишаюся, бо за цією перемогою — роки важкої і самовідданої праці. А ще більше тішуся тому, що були дуже гідні суперники — конкурсанти зі всієї України. Фестиваль проводився вперше, і я впевнена, що у нього довгий і успішний життєвий шлях — старт виявився неймовірним, за що шалена подяка і низький уклін організаторам! Фестиваль поєднав у собі кіно та музику — дві іпостасі Івана Миколайчука! Я для себе відкрила чудову когорту молодих режисерів, змістовні фільми, які проймають до глибини душі. А у співочій частині я отримала щиру насолоду — нарешті тут зазвучало українське різноманіття: сильні голоси, висока майстерність, неповторні пісні, авторський підхід, на відміну від конвеєрних конкурсів талантів, на яких презентують одноманітних, одноликих і нудних виконавців штампованих під копірку неукраїнського шоу-бізу.
Особливо цікавим було те, що заходи фестивалю відбувалися в різних місцинах, залучаючи широке коло публіки. Це те, що треба для відродження українського духу і популяризації українського. Я хочу, щоб таких фестивалів ставало більше... Фестивалів, де основним локомотивом до дії є творче пізнання і збагачення, вивчення української спадщини і донесення її до ширших кіл, а не фактор снобського престижу, за яким — просто порожнеча!».
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ.
Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові МИКОЛАЙЧУКУ
Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, —
Чекало все! Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти іномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, —
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран — твоя домівка,
Два виміри, і третій — в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.
Ліна КОСТЕНКО.