- ЗУСТРІЧІ З ЦІКАВИМИ ЛЮДЬМИ
Шполянку Любов Миколаївну Грушник я знаю майже три десятиріччя. Та зовсім нещодавно, побувавши на її творчому вечорі, організованому в читальному залі бібліотеки, поринувши у глибокий і незбагнений дивосвіт її поетичної душі, заново відкрила цю жінку. Організаторам вечора вдалося влаштувати справжнє свято поезії і для поціновувачів творчості пані Любові, і для самого автора.
Вірші лауреата районної літературної премії ім. Олекси Влизька 2015 року Любові Грушник читали її колишні колеги ― працівники бібліотеки, учні міської школи №2, сама Любов Миколаївна. Ведучі свята знайомили присутніх з її життєвими стежинами, повертаючи в минуле за допомогою слайдів. Зворушливо-теплі та щирі слова вдячності, квіти, свою прихильність дарували Любові Миколаївні присутні на вечорі члени районної літературної студії ім. Олекси Влизька, її близькі, рідні та друзі. Музичні номери дарували присутнім учні Шполянської дитячої школи мистецтв.
Захотілося заглянути в усі душевні комірки цієї людини, щоб краще пізнати, глибше зрозуміти та розповісти про неї вам, шановні читачі. Тож в один із зимових вечорів ми зустрілися знову в затишному читальному залі бібліотеки, її рідної і дорогої бібліотеки, щоб ще раз повернутися в минуле і пройти всіма поетичними дорогами життя пані Любові.
Заколисана маминими піснями
В cім’ї Миколи Костянтиновича та Катерини Яківни Чепурів, що мешкали в с. Мар’янівка, крім Люби зростав її брат Василь та молодша сестра Ніна. Батьки прагнули вкласти у душі всіх своїх дітей любов та ніжність, вчили їх любити життя, помічати прекрасне і завжди вірити в себе... І мати, і батько любили співати. І це,безперечно, в дитячих душах народжувало якесь особливе ставлення до поетичного слова та української пісні.
...Веселий, щедрий на дотепи й жарти,
Без посмішки його і не згадати.
А як любив він пісню заспівати!
Це щастя ― батька сонячного мати!
― напише згодом Любов Миколаївна своє поетичне слово про батька.
Мама Любові мала гарний голос і була активною учасницею художньої самодіяльності сільського будинку культури. Як згадує Любов Миколаївна, свого часу в сільському клубі її мама разом із батьком літературознавця та критика, нашого земляка Михайла Слабошпицького ― Федотом Слабошпицьким, на сільській сцені виконували партії Наталки та Петра з опери Миколи Лисенка «Наталка-Полтавка».
Свою маму Люба запам’ятала всю в роботі. Їй ніколи було навіть присісти, щоб пообідати. Зате жінка завжди співала, навіть, коли працювала в полі.
...Пахла хлібом ошатна хата
І солодким парним молоком;
Як щемливо співала мати,
Їй підтягував батько баском!
За вікном шелестіла вишня,
Завше щось потаємне своє,
Увійшла материнська пісня
У дитяче єство моє...
Себе Люба пам’ятає, з часу, коли в неї народилася молодша сестричка Ніна. Тоді дівчинка сама співала любій сестричці дитячих колискових і була переконана, що вона найщасливіша у цілім світі,бо має найкращу сестру!
...Запроси мене, сестро у вечір ―
Снити будемо до зорі...
Хай обійме нас ніч за плечі,
Заспіва колискові пісні...
Любов не раз звертатиметься у віршах до своєї любої сестрички.
«Я зможу, я все зможу!»
Мама і тато вчили Любу дарувати добро і любов усім, хто поруч, бути щирою і щедрою на тепло. Та ще в ранньому дитинстві Любі вперше довелося зіткнутися з дитячою жорстокістю. Саме тоді дівчинка навчилася бути сильною і зрозуміла, що в цьому житті потрібно постійно доводити, що ти кращий. Ще у ранньому віці Любі поставили діагноз, який вимагав термінової операції. Операцію провели в столиці, та у перший клас вона мусила йти на милицях. Так було день, два, три... А потім дівчина рішуче сказала собі: «Я зможу! Я все зможу!» і вирішила розпочати нове життя. Щоранку, дійшовши до шкільного подвір’я, вона ховала милиці в кущах і, зібравши в кулак всю свою дитячу волю, йшла в школу вже без них. Цей девіз не раз допомогав Любові Миколаївні в житті. Саме завдяки цій установці вона ставала сильною і не раз долала всі життєві перешкоди.
Перед операцією Люба познайомилась зі своїм земляком, чудовою людиною, котра, ставши прикладом доброти і милосердя, залишила по собі в серці Любові Грушник великий слід. Лікар із столиці Олександр Ілліч Палатний, до якого мама звернулась по медичну допомогу, не просто став її рятівником, а й прикладом великої людяності, порядності, і саме він зорієнтував її на ту дорогу, якою Любов Миколаївна йде все своє життя.
Вже пізніше, навчаючись у київському виші, Любов Миколаївна часто відвідувала його родину. З вдячністю згадує, як Олександр Ілліч і їй, і її подрузі давав цінні поради, щоб дівчата не розмовляли суржиком, а прагнули володіти літературною українською мовою. Він також орієнтував на змістовне проведення свого часу, відвідування театрів, музеїв і виставок. Словом, на пізнання всього нового, прекрасного.
Поезія — невтомна праця
Ще з юності Любина душа була переповнена враженнями, думками. В ній вирували почуття, які так хотілося вилити в поезію… Тож перші спроби Люба робила потай від усіх. Лишень невеличкому зошиту могла довіряти своє найсокровенніше.
Якось на початку сімдесятих років при слушній нагоді Любов надіслала свої поетичні твори відомому на той час радянському поетові А.Черкасову. Його лист, як орієнтир у творчості, Любов Миколаївна береже все своє життя. Автор дав їй в листі дуже мудрі поради:
«...Відомий радянський поет Євген Винокуров сказав якось, що справжні вірші ― це нічний дзвінок ― виклик із теплої квартири на морозне вітряне перехрестя, але такий виклик, на який не можна не відгукнутися. І це значить, що вірші, навіть найкоротші, повинні сказати дуже багато, дуже багато відкрити. А щоб таке здійснилось, поет перш за все повинен помітити в житті щось таке, повз що ми, звичайніі люди, проходимо, не звертаючи уваги, і, підглянути такими словами і образами, які не сказав до нього ще ніхто. Кожна нова поезія ― це відкриття. Якщо вірші повторюють щось уже відоме, вони не стають прикладом мистецтва. Справжня ж поезія ― найвище із мистецтв, найсильніший засіб людського самовираження. Усвідомивши побачене, поет обо-в’язково проникає в суть явища і, даруючи вірші читачам, їх також змушує вникати в цю суть... Пам’ятайте,що поезія ― не тільки захоплення, це велика, дуже важка праця, іноді невтомна, яка вимагає ще й глибокої освіти, високої грамотності і глибокого пізнання життя...».
І сонце, і сенс життя, і неземне кохання...
Працювати в бібліотеці Люба мріяла з самісінького дитинства. Їй цей світ видавався якимось особливим, незвичайним. Мрія дівчинки здійснилася, бо вперто йшла вона до неї і отримала те, до чого прагнула. Спочатку здобула освіту в Канівському культосвітньому училищі, а потім―у столичному інституті культури. І приїхала працювати у Шполу.
Але до цього в її житті сталась доленосна зустріч, котра згодом переросла у велику любов і досі живе в серці великим коханням.
Любов зустріла Павла, хлопця своєї мрії, незвичайно талановитого, романтичного. Їм було всього по 18 років. Тоді Люба боялась навіть собі зізнатися, що насправді відчуває до людини, котра відкрила їй увесь світ. Павло, маючи непересічний поетичний талант, закоханий у живопис та музику, гідно оцінив глибоку і щиру душу цієї маленької дівчинки з величезним серцем, піднявши її високо над світом.
Люба з Павлом спочатку просто товаришували, листувалися, бо юнак навчався в Одесі, а Люба жила в Каневі. Його листи формували Любов як особистість, спонукали до самовдосконалення, росту.
Та, мабуть, долю не обманеш, і згодом їхні дружні стосунки переросли у цнотливо-щирі, чисті і ліричні почуття. Вони стали одне для одного і сонцем, і сенсом життя, і неземним почуттям, яке підносило обох високо за хмари.
Долі цих людей поєдналися назавжди.
― Я тебе знайшов, як крупинку золота в мішку з камінням, ― повторював Любові Павло. Це саме сказала згодом йому і Люба:
Віднайшла тебе між пісків ―
Ти блищав тамкоштовним камінчиком.
Засвітив мені, засвітив
Помаранчевим диво-промінчиком.
На жаль, їхнє щастя тривало недовго. Трагічні обставини забрали життя її Павла. Але і донині для Любові Миколаївни він залишився її генієм, її світлом в цьому житті.
І сьогодні, бережно перелистуючи збірники поезій, які вміщують поетичні твори її чоловіка, Любов Грушник подумки повертається у те щасливе минуле, розмовляючи зі своїм дорогим і любим Павлом.
* * *
Та ти зовеш через літа і роки,
Очей небесних дивом голубим.
Хоч осінь наступає крок за кроком,
А серце — юне спогадом святим…
* * *
Осені мчать, мов у вирій лелеки.
Я ж подолала круті віражі,
Бо образ твій з інших світів далеких,
Сонцем ласкавим мені світив!
Богом дане щастя таке!
Це кохання подарувало Любові Миколаївні Богом дане велике щастя ― сина Богдана. Нелегко довелося їй з маленьким сином. І знову згадує вона свою маму, яка дуже допомагала доньці в перші дні народження Богдана, ще одну ― «молочну маму» свого сина ― Надію Вініченко з Василькова. Це завдяки її молоку у перший місяць після народження маленький Богданчик окріп і набрався сил. Всю свою материнську любов, всю душу і всю себе віддавала вона синові, щоб виріс він доброю людиною, вмів цінувати життя і любити цей світ. Все, що мріялось, втілилось у її Богданові. Він захоплюється живописом, спортом, світом краси і понад усе цінує свою сім’ю.
Все добро, яке є в душі цієї жінки, готова вона віддати і своїй невістці Оленці, яку полюбила, як рідну доньку, і цінує за її молоду мудрість, неперевершене вміння бути гарною матір’ю, берегинею своєї сім’ї, передавати дітям тепло своєї душі. Вона безмежно любить своїх двох онучат Алісу та Дениска і віддає їм всю себе, бо має достатньо мудрості і досвіду. Хіба це не щастя?
Такого ж щастя бажає своїм найдорожчим людям рядками поезій:
Щастя в сім’ї... Не складно ―
Треба терпіння набратись,
Мудрості ― дати ладу,
Щастя — просто кохати!
Ще: берегти кохання
Від ненависного ока,
Заздрісного зітхання
Та необачних кроків;
Разом пройти крізь зливи
Стійко бурі здолати...
Щоб бути в родині щасливим,
Треба душі працювати.
Сьогодні Любов Миколаївна підіймається сходами своєї творчості все вище і вище, невтомно працює над собою та своїми творами. В неї немає фінансової можливості видати у видавництві хоча б одну збірку своїх поезій. А так хочеться, щоб талант цієї жінки не залишився непоміченим, щоб знайшовся меценат, який би допоміг Любові Миколаївні залишити нащадкам те, чому присвячує все своє життя, віддає талант і віддає всю себе, бо в її поезії ― велика любов, частинка її невпокореної, неприборканої, незбагненної душі, її Великого світу.
Хоч літа мої ― вже надвечірні,
Ще несу у світ душі горіння.
Для людей я буду люба завжди,
Я з любові, я — любов, я — справжня!
На свято Миколая зазвичай трапляються дива. Тож хочеться побажати, щоб у цієї жінки знайшовся свій добрий Святий Миколай, який би здійснив її творчі мрії. А Любові Миколаївні ― завжди йти поруч по життю зі своєю Музою.
Лариса БАЧИНСЬКА.