ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДІТЬМИ ВІЙНИ

Заходжу у двір баби Ліди. Хочу купити молока. Вона з сином тримає корівку. Молочко у них жирне, смачне і аж солодке. Бабусі вісімдесятий рік. Сухенька, зігнута, але увесь час рухлива, жвава.

Заметушилася, бо не встигла підмести на подвір’ї листя, що нападало за ніч. У дворі багато птиці: дорідні півні, курочки, качки-шипуни. Заглядає через огорожу її улюблена кізочка. А корову вже в череду відігнали. Запрошує мене присісти. Посідали під грушею. Пожалілася, що боїться холодів і морозів. Ото як намерзлася у післявоєнні роки, так страх холоду і залишився.

Згадує, як копали буряки аж до Нового року, бо все робилося вручну. Треба було викопати із мерзлої землі копачем, почистити ножем і навантажити на тракторний причіп. А одяг… Ні штанів, ні панчіх, ні рукавиць…У мене самої від її розповіді мороз за плечі бере. Як же таке можна було витримати і вижити?!

«Не всі й виживали,― продовжує бабуся, і згадує випадок.

Сусідка Тетяна чистила буряки мовчки, потім, ледь піднявшись, почала вкидати їх у мішок. Завдала сама собі на плечі важкий клунок та й пішла в напрямку посадки.

Жінки заціпеніли. Думали, що від нестерпного холоду і відчаю вона збожеволіла. А тут, не дай Боже, охоронник навідається, то ― тюрма. Не дійшовши до посадки, розвертається і йде назад.

Підійшла до купи буряків, гепнула клунок на землю, витрусила з нього буряки і хукнула.

«Аж оце зігрілась трохи. А то пропала б...» ― мовила вона і приступила до роботи.

І я подумала про тих, хто в холод і голод голими руками підіймав країну з руїн та розрухи, тих, кого називають дітьми війни…

Ганна ЗАМОСТЯН. с.Лебедин.