ПАМ’ЯТІ НАРОДНОГО ГУМОРИСТА
У середині сімдесятих років проминулого століття молодий і зухвалий літературознавець Григорій Сивокінь видав унікальну книжку «Художня література і читач». То була чи не єдина спроба показати приязнь наших читачів до творчості улюблених письменників, зокрема поетів. Там не було помпезних і захвалених партійних авторів, що спричиняло невдоволення в середовищі маститих мастаків письменницької Спілки. Але таблицю читабельності відкривав хрестоматійний, геніальний Тичина. І цілком справедливо, що серед популярних, улюблених авторів було названо Павла Глазового. Справді, на сірому тлі дешевого та базарного примітиву зазвучали викривальні й дотепні гуморески Глазового, спрямовані супроти компартійних неуків, перевертнів, пристосуванців. Я й досі пам’ятаю гострий та убивчий сміх над «без’язичним Льовою», у потворнім образі якого нині бачу наших чухраїнців, промосковських «мовотворців». У своїх найкращих творах Глазовий і досі актуальний, соціальний, вельми небезпечний.
Зізнаюся чесно: у наших дружніх зустрічах я іноді шпетив Павла Прокоповича за багатослів’я, за одеські «хохмочки», за неувагу до класичного віршотворення. У відповідь він мило всміхався, бо чудово розумів, що я далекий від чорної заздрості. Як усі, я також знав, що означає «позитивний гумор». Тоді в компартійнім середовищі, як і тепер поміж сучасних можновладців, було і є суворе застереження: «Нам нужны такие Гоголи, чтобы нас не трогали».
Пам’ятаю, як на відкритих партійних зборах у Спілці письменників били-молотили Глазового за його природну непоступливість і надмірну популярність. Я тоді не стерпів, різко виступив на захист поважного Майстра, хороброї людини, яка під час минулої війни ходила в атаку. Було мені, було...
Про нього багато писали, залюбки читали його книжки «Великі цяці», «Карикатури з натури», «Коротко і ясно», «Щоб вам було весело», «Мініатюри та гуморески», «Куміада», «Усмішки», «Смійтеся, друзі, на здоров’я», «Байки та усмішки», «Весела розмова», «Сміхологія», «Вибрані усмішки». Та найкраще, найтепліше написав про нього публіцист і літературознавець Віталій Карпенко. Будучи головним редактором легендарної газети «Вечірній Київ», Карпенко видав книжку Глазового «Сміхослов» тиражем аж десять тисяч примірників у серії «Бібліотечки «Вечірнього Києва». У післямові до книжки головний редактор незалежної газети, котрий теж зазнав зневаги й грізних окриків, написав: «Сатира Глазового завжди була гострою, дошкульною, нищівною. Зрозуміло, що за радянських часів, коли критика суворо дозувалася владою, сатирик почувався, м’яко кажучи, незатишно. І коли інші колеги по літературному цеху збирали лауреатські відзнаки, тішилися у проміннях офіційної слави, Павло Глазовий у поті чола свого писав, писав і писав... Соціально гострі гуморески і мініатюри письменника десятиліттями не сходять з естрадних репертуарів. Він став справді народним і широко улюбленим письменником».
Що до цього ще додати? У сумні часи української незалежності окремі гуморески Глазового — особливо про «мову і язик» — викликають лиш роздратування в окупаційному оточенні. Чи не тому його ніде не згадують? Навіть «Народний календар» забув проголосити дев’яносто років класика української сміхотворчості...
А я вдячно скажу коротко: «Хто не любить Глазового, той не згадує про нього».
Микола СОМ
(«Літературна Україна»).
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Автор підготував цю статтю ще в довоєнному 2012-му, коли при владі ще перебували україно-фобські «януковичі-табачніки». Тож і не дивно, що 90-річчя геніального українського сатирика і гумориста Павла Глазового «забули» занести до календаря знаменних і пам’ятних дат. Та розчаруванню не було меж, коли і в нинішньому, 2017-році, знову не внесено до вищезгаданого календаря дату 30 серпня як 95-річчя з дня народження Павла Прокоповича. Тож його влучне, дотепне і правдиве слово досі створює дискомфорт тим, хто міцно тримає портфелі в руках та в крісло-тронах верховодять.
МАРНОСЛАВСТВО
Старий орел гукав у гаї:
— Тут я найстарший, чи не я?
Забороніть, заткніть навіки
Того дурного солов’я.
Щебече цілими ночами,
То аж сміється, то рида,
А про царя свого, про мене,
Ні разу в пісні не згада.
Почувши це, кабан захрюкав:
— Ну де ж та правда? Де закон?
Забороняє соловейка
Жорстокий деспот і бурбон.
А згодом сам в начальство виліз
Отой кабан — і повелів:
— Женіть із гаю в три шияки
Крикливих дурнів-солов’їв!
Лящать, витьохкують, зарази,
Аж гаєм котиться луна,
Але не зволили ні разу
Співать во славу кабана...
У тім то й лихо, друзі милі,
Що не самі лише орли,
А й недотепи тупорилі —
Всі прагнуть слави і хвали.
ВИСОКА ПОСАДА
Коза вилізла на хату.
— От я, — каже, — ловка! —
І уздріла на дорозі
Сіроманця-вовка.
— Звідкіля це, — закричала, —
Ти ідеш, дурило?
Чи вже скоро з тебе, клятий,
Люди зварять мило?
— Бекай, мекай, — мовив сірий, —
Наволоч рогата.
Це не ти глузуєш з мене,
А висока хата.
Так сидить, буває, дядя
У високім кріслі.
Що не скаже — все дотепно,
Все високі мислі.
А як з крісла того дядю
Двинуть межі плечі,
Що не ляпне — всі говорять:
— Дурні його речі...
ЧУЖА СЛАВА
Трудолюбивий садівник
Чудесний виростив квітник.
Такого чуда неземного
Ще не було ніде й ні в кого.
У той квітник одного дня
Зайшла забрьохана свиня,
Серед краси лягла тварюка,
На сонці ніжиться і хрюка:
— Чому фотографа нема?
Ану, покличте, хай зніма!
А садівник чого стовбичить?
Йому стояти тут не личить.
Тут я хазяйка, все моє,
А він лиш фото зіпсує.
Бува: трудяще зробить справу,
А щось ледаще вкраде славу.