ЖІНКИ ШПОЛЯНЩИНИ
«Якщо хочеш жити в кращому суспільстві, розпочни, в першу чергу, з себе — стань Людиною. Зазирни в середину себе, подумай, заради чого ти живеш в цьому світі, хто ти насправді... Заміни своє уявне лихослів’я — доброслів’ям, замість заздрості щиро порадій за успіхи іншої людини, замість порожніх злих обговорень краще піди і зроби добро іншим людям, просто, мовчки і безкорисливо!»
(З книги А.Нових «Сенсей IV»)
Якось, гортаючи старі журнали, я наткнулась на цікаве зображення великого сонячного диска, кожен промінь якого закінчувався пензлем людської руки, котра тягнулась до всього живого, що є на Землі. Найперше, що спало на думку, ― саме таким має бути серце кожної людини, яка дарує іншим свою любов і добро, бо саме з такою місією кожен із нас і приходить на Землю.
Моїй співрозмовниці — педагогу Людмилі Майбороді, яка нині є завідувачкою відділення соціально-побутової адаптації Шполянського територіального центру, понад десять років тому в силу певних причин довелося змінити місце своєї роботи і залишити сільську школу, куди вона щодня їздила за 15 км навчати сільських дітей хімії. Людмила Петрівна пішла працювати в реабілітаційний центр для дітей-інвалідів. Щоб ділитися з ними любов’ю, якою наповнене серце цієї жінки. Відтоді жодного разу не пошкодувала, що її доля повернулась саме так. (До речі, материнську стежину обрала і її донька Наталя, яка після закінчення вишу працює в школі м. Бровари і додатково займається з дітками, які мають особливі потреби).
З часом реабілітаційний центр для дітей-інвалідів, з якого розпочиналась робота, було реорганізовано на відділення соціально-побутової адаптації Шполянського територіального центру. За ці роки більшість його вихованців стали дорослими і сьогодні разом з людьми похилого віку, які нині є постійними відвідувачами відділення адаптації, активні учасники всіх його заходів.
Людмила Майборода, як і її колега Любов Коцюрба, не просто щодня приходять на роботу, а живуть нею і не уявляють свого життя інакшим. Вони самі є сценаристами, режисерами, акторами вистав, солістами, танцюристами, костюмерами, візажистами та декораторами усіх заходів центру, які об’єднують і молодих людей з обмеженими можливостями, і людей пенсійного віку, для яких сьогодні відділення адаптації є чи не єдиним культурним центром. Працівники закладу добре знають таланти кожного свого підопічного. За багато років ці люди дуже зріднилися і живуть ніби однією великою родиною.
Ми зустрілись із Людмилою Майбородою в один із її робочих буднів у приміщенні відділення соціально-побутової адаптації.
Переглядаючи безліч фото та відеоматеріалів про життя її підопічних у стінах закладу, спілкуємося про особливості цієї непростої роботи, якій моя співрозмовниця безмежно віддана.
― Людмило Петрівно, понад десять років тому Ви отримали пропозицію зайнятися роботою в реабілітаційному центрі з дітьми, які мають особливі потреби, і погодились одразу, знаючи, що це психологічно непроста робота. Чи ніколи не шкодували про прийняте рішення?
― Скажу Вам відверто: жодного разу. Я понад усе люблю дітей. Кожна дитина – особлива, це беззаперечно. Але все ж є дітки, про яких говорять «особливі» не для того, щоб підкреслити унікальність їхніх здібностей, а задля того, щоб відмітити ті особливі потреби, які відрізняють їх від інших однолітків. Вони потребують соціальної допомоги, підтримки та захисту.
Всі ми повинні усвідомити, що кожна така дитина ―особистість. Це такі ж громадяни нашої країни, як і решта дітей, але в силу різних причин та обставин, фізично обмежені у своїх можливостях.
Ще з перших днів своєї роботи ми організували її так, що тут дітки могли пройти курс масажу, розвивати моторику рук, пам’ять, проходили індивідуальне навчання, спілкувалися між собою. Дехто із молоді, відвідуючи клуб «Повір у себе», створений тоді на базі реабілітаційного центру, навіть зустріли свої половинки. Завдяки такому спілкуванню створились сімейні пари, які нині разом виховують уже своїх дітей і часто є учасниками багатьох наших заходів.
― На жаль, упродовж тривалого часу у суспільстві щодо людей з обмеженими фізичними можливостями існувала якась негативна установка, у свідомості багатьох слово «інвалід» ототожнювалося з таким поняттям як «неповноцінна людина». Тому деякі батьки дітей з особливими потребами, прагнули ізолювати їх від суспільства.
― Це неправильна думка. Ми всі бачимо, як ставляться до таких людей за кордоном, де про них дбає держава, надавши цій категорії громадян всі можливості жити, якщо не повноцінним, то максимально наближеним до такого життя. Хочеться, щоб і у нас ставлення суспільства до людей-інвалідів почало докорінно змінюватися. Адже незалежно від стану здоров’я, наявного фізичного чи інтелектуального порушення, кожна людина має право на повноцінне життя, освіту, якість якої не повинна відрізнятися від якості освіти решти людей.
І батьки не повинні прагнути ізолювати таких діток від суспільства, а навпаки ― вчити жити в ньому, так само батьки здорових дітей не повинні обмежувати контакт з дітками, котрі мають особливі потреби.
Нині наше відділення співпрацює зі школою №2-ліцеєм, яка знаходиться поруч, і дітки-волонтери цієї школи залюбки допомагають в організації і є активними учасниками усіх без винятку заходів, які проводяться в його стінах. І ми дуже вдячні педагогам школи за правильне виховання молоді, особливо класному керівникові 4-А класу Світлані Білоус. Адже на репетиціях в тісному контакті з людьми, які мають обмежені можливості, з престарілими, діти виховують у собі риси милосердя, співпереживання, поваги до старших.
― Це приклад того, як нам усім слід змінювати своє ставлення не лише до таких категорій людей, а взагалі дбаючи про духовне здоров'я, покращувати навколишнє життя?
―Так, адже саме духовна складова є головним джерелом життєвої енергії. Це прагнення співчувати, співпереживати, надавати допомогу іншим, бажання самовдосконалюватися і покращувати навколишнє життя.
Лише змінюючи своє власне ставлення до всього, що нас оточує, саме через добро і любов. На це нас націлює й Бог, який і є любов. Коли у відповідь на зло ми робимо людині добро, то ніби кладемо на її зле крижане серце розжарене вугілля, воно тане, і така людина міняється. Це підтверджується життям.
― Людмило Петрівно, а що на Вашу думку, сьогодні є основою щасливої родини, благополуччя сім’ї?
― Звичайно, у кожної сім’ї є свої правила життя, свої традиції, які складаються в процесі спільного проживання. Звичайно, що любов ― одна із головних умов для створення сім’ї. Але не менш важливою складовою щасливої родини є повага. Саме повага чоловіка до жінки і навпаки, до кожного члена сім’ї робить її міцною, дружною, благополучною.
Саме ці почуття слід прищеплювати дітям. А для них найкращим прикладом є батьки. Коли діти бачать повагу, уважне ставлення батьків одне до одного, коли саме любов і повага є основою в їхньому вихованні, то діти з таких сімей нестимуть у суспільство свою людяність, доброту і милосердя. Саме це найважливіші людські риси, які дуже важливо в наш непростий час виховати і зберегти в людині. Коли нести у цей світ добро і любов, він стане кращим!
Тож хочу побажати всі моїм підопічним віри на краще, любові, терпіння і миру над головою!
Лариса БАЧИНСЬКА.