Його доля сповнена насичених подій, про котрі згадуючи, він може довго розповідати до дрібних деталей. Жителю Лебедина Євгену Володимировичу Колосовському сьогодні виповнилося 90 років. Кожен з цих наділених Богом літ добре пам’ятає, особливо незбутніми є фронтові дороги далекої Великої Вітчизняної війни.
Зі знатного роду українських працелюбів
Євген Колосовський — виходець із знатного роду заможних українців, котрі в свій час були власниками великих площ земель, обробляли їх та утримували велике господарство. Хутір Андріївка на околиці Златополя (тепер — Новомиргород) — дуже гарна і колоритна місцевість, де народився в 1925 році Євген Володимирович. До революції власницею хутору і 180 га орних земель була його бабуся Мотрона Колосовська. Дід Іван Колосовський був професором Златопільської гімназії.
— Коли прийшов північний гегемон, то все експропріювали у моєї родини, тобто все відібрали, — каже Євген Володимирович. — Коли я з’явився на світ, то мою сім’ю вже вважали ворогами народу.
Про все, що тоді діялося, йому розповідала мама — вчителька з дипломом Звенигородської гімназії. Тато закінчив лікарський факультет університету Святого Володимира і мав дві спеціальності — гінекологія і хірургія. Материні батьки теж були заможними селянами, які мали 360 га монастирської землі у селі Скотареве. Євген Володимирович стверджує, що на місці сучасної Скотарівської школи був колись монастир (цікаво!). Його дід по материній лінії Бендерський Авів Микитович сіяв пшеницю і забезпечував царські роти, яких стояло до революції в нашому районі п’ять чи шість. Коли прийшла в Україну більшовицька влада, з його родини репресували 15 осіб — 8 по батьковій лінії і 7 — по материній. Бабусю Анастасію Бендерську вислали в Астану (Казахстан), яка мала вищу освіту і там очолювала трудову колонію. Якось через багато років в одній з радіопередач почули розповідь про неї з вуст журналіста з Черкас Льва Хмельковського, автора документальної книги «Жах». В дитинстві Євген Володимирович пам’ятає, як прийшов лист з повідомленням про те, що бабуся померла від крупозного запалення легень. Але насправді смерть її була пов’язана з організованою нею 7 листопада 1929 року акцією непокори проти більшовицької влади. Тоді на площу Астани влада вивела 1000 стрілків і 100 танків, щоб придушити повстання.
Вічний ярлик — «вороги народу»
У 1930 році родина Колосовських — батько, мати і двоє синів Євген та Юрій виїхала на Донбас, в м. Часов’яр, а потім переїхали до Лисичанська. Там тата призначили головним лікарем лікарні, а мати працювала стенографістом в прокуратурі. Коли настали голодні 1932-1933 роки, в місті поширився тиф, значно підвищилася смертність. Батька викликали до райвиконкому і поставили питання про причину масових смертей. Він справедливо зауважив, що в підвалах повно продуктів, а люди гинуть від голоду. «Це не ваша справа!» — грізно відповіли лікарю. «Тоді не звинувачуйте в смертях медицину». Ці слова стали для нього вироком. Вночі постукали у вікно, зайшли до хати і почали все переривати, але нічого, крім медичних книг, не знайшли. «Доведеться проїхати з нами!» Матір відразу теж вигнали з роботи і знову ярлик на родині — вороги народу. Батька засудили на 10 років заслання — спочатку до Уралу, потім — до Карелії.
Голодомор і подорож до Карелії
Далі життя перетворилося на голодне пекло. Засобів для життя не було, окрім швейної машинки «Зінгер», завдяки якій мама хоч дещо заробляла. Євген з братом бігав до ставка по татарське зілля, яким живилися, їли і бруньки з липи — так і переживали голодомор. Коли стало зовсім сутужно, мати продала в торгзіні останні коштовності, забрала дітей і поїхала до Росії шукати свого чоловіка. Діставшись до місця його відбування покарання, поселилися в місті Мєдвєжегорськ, де будували Біломорсько-Балтійський канал. Маму відразу взяли на роботу вчителькою початкових класів, а потім вона стала завідуючою школи. Пізніше за зразкову роботу її перевели до міста Піндуш, де вона викладала російську мову і літературу та працювала завучем. Голоду там не було, а навпаки — в магазинах вдосталь вистачало товарів, у лісах кишіло грибами і ягодами, в озерах — рибою. Пережили там ще одне лихоліття — Фінську війну.
Перший трудовий досвід
У 1941 році юний Євген отримав паспорт і вперше влаштувався на роботу — матросом на пароплав «Чекіст». Зрадів, коли дізнався, що капітан родом із Золотоноші — близький земляк! Шанували один одного і не лише через земляцтво. Капітан відзначав спритність і розум молодого матроса, який якось врятував усіх від суворого покарання, власноруч розвернувши похилену баржу. Не дов- го роздумуючи, кинувся до шлюпки, з якої хутко перебрався на баржу, закинув на кіль трос і миттю розвернув її. Потім баржу успішно розвантажили в Петрозаводську — товаром була зброя. «Ти нічого не бачив, авжеж?» — запитав-ствердив капітан. «Нічого не бачив!»
Капітан хотів допомогти юнаку влаштуватися у мореплавання, але родину евакуювали до Омська, а тата відправили до Норільська відбувати решту років покарання. Звідти він уже не повернувся. Брата залишили у військовому штабі працювати з номенклатурою карт, оскільки в нього виявили унікальні здібності візуальної пам’яті. В Омську за об’явою влаштувався на військовий завод токарем, отримали з матір’ю квартиру, але коли дізналися, що батько їх репресований, відразу лишилися і роботи, і житла. Відправили працювати за трьохразове харчування слюсарем по ремонту комбайнів на підсобне господарство заводу — радгосп, де обробляли 32га землі.
Війна не оминула його героїчної участі
У 1943 році, коли Євгену виповнилося 18 років, його призвали до Омського військово-піхотного училища. Згодом його розформували і молодих призовників відправили в м. Каїнськ в полкову школу. Там пройшов вишкіл і став бездоганним снайпером. На фронт вперше потрапив, коли йшли бої за Ленінград. А потім став учасником Корсунь-Шевченківської битви. Незабутні події відбувалися наче вчора — Яблунівка, Шиндирівка, Тясмин, кривавий котел для противника. Євген Володимирович командував 12 автоматниками, які переможно розбивали із черг окупантів.
— Тоді серед нас, солдат, були хлопці багатьох національностей, — згадує пан Євгеній. — І ніхто нікого не принижував, всі були дружні як один. А сьогодні у мене не вистачає сил слухати Путіна, який, певно, збожеволів і чинить такий страшний розбрат між народами!
Після Корсунь-Шевченківської битви почалася переможна хода по Україні, потім — Румунія, Молдова, Угорщина, Чехословаччина, де й зустрів Велику Перемогу. Бої ще були доволі тяжкими і виснажливими, в одному з них отримав поранення, котре ятрить і до цього дня. Втратив зір, пошкодив ногу, довго лікувався в госпіталі, але потім знову повернувся в стрій.
Повернення до рідного краю
У 1946-му демобілізувався і поспішав до матері, яка на той час вже переїхала до нашої Мар’янівки, де проживала її сестра. Матері згодом у райвідділі наросвіти запропонували роботу вчительки початкових класів у Лебединській школі №1 і в 1947-му вони вже жили в Лебедині. Поселилися в гуртожитку, Євгена Володимировича зарахували на посаду секретаря цієї ж школи.
Пропрацювавши там добрих 20 років, вирішив за материною порадою вступити до вузу у 42-річному віці і успішно закінчив Уманський педагогічний інститут за спеціальністю фізик-географ. Працював потім декілька років вчителем в селі Топильна, але долею судилося розлучитися з педагогічною діяльністю, адже отримав пропозицію працювати бухгалтером на Лебединському насіннєвому заводі, пройшов відповідні курси. Віддав цій роботі ще 20 років, із цього підприємства і пішов на заслужений відпочинок.
Родина — найбільша цінність у житті
І хоч за життя довелося побачити світу Євгену Колосовському, але рідний дім для нього — його Лебедин. Тут він зустрів колись свою єдину кохану жінку Марію Фоменко, яка працювала в шкільному буфеті. З нею створили сім’ю, виростили сина і доньку. Вже майже 12 років минуло відтоді, коли Марія покинула цей світ, проживає один в їх родинному будинку. Але діти і онуки не дозволяють йому сумувати, постійно відвідують свого дідуся, який скільки всього знає, розповідає, навчає. Болить серце і душа у нього за нинішні події в Україні. Різко засуджує кремлівських керманичів за ескалацію конфлікту і війни на нашій рідній землі. Один з його внуків нині несе службу в зоні АТО. Вболіває за нього, за всіх захисників, яким через стільки десятиліть судилося пережити подібне лихоліття. Намагається, чим має можливість, долучатися до збору допомоги українській армії. І знову довге очікування, сподівання, віра переповнюють його душу — віра в чергову Велику і святу Перемогу. І сьогодні, в день його 90-літнього ювілею, вона помножиться підтримкою його великої і дружної родини. З роси Вам і води, наш дорогий ветеране! Щастя Вам, довголіття і здійснення всіх заповітних мрій!
Наталія СТОРЧАК (фото автора).