Шановні працівники Лебединського насіннєвого заводу, ветерани праці, краяни!
Щиро вітаю вас із 170-річним ювілеєм нашого підприємства!
За 170 років роботи Лебединський насіннєвий завод розвивався, змінювався, розширював горизонти своєї діяльності, знаходив нові шляхи та нові рішення. І сьогодні він зустрічає свій ювілей у статусі одного з найпотужніших підприємств на Черкащині.
Запорука нашого успіху — ваша самовіддана праця, професіоналізм і небайдужість до своєї роботи, до долі рідного заводу.
Бажаю, щоб і надалі відмінна якість продукції, дружній колектив та бездоганна репутація були надійним фундаментом для досягнення високих результатів Лебединського насіннєвого заводу.
Міцного здоров’я, сил та наснаги на довгі роки вам і вашим рідним, щастя й достатку вашим родинам, миру нашій рідній Україні!
З повагою, Дмитро КРАВЧЕНКО, голова наглядової ради LNZ Group.
ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА
У нинішньому році у Лебедині відзначається на високому рівні 170-річчя насіннєвого заводу. А відзначається подія всім селом, бо в сучасні дні важко переоцінити вплив підприємства на життя громади, яке із моменту заснування у 1846 році незмінно продовжує успішно функціонувати.
Завод починався з невеликої цукроварні, яка працювала за вогневою системою і, вперто долаючи вічні негаразди, вдосконалювався, змінював профіль і наприкінці послугував для утворення потужної сучасної корпорації LNZ Grup.
Власником заводу із самого початку був поміщик П.Ф.Лопухін, а після його смерті — син М.П.Лопухін. Але в цих панів не вистачало грошей, і завод перебував в оренді у златопільського купця Ізраїля Марковича Бродського, а в 1863 році перейшов у його власність. Цей Бродський, будучи ще орендарем, швидко перевів підприємство з вогневого на більш прогресивне парове. А в 1858 році побудував ще й велике рафінадне відділення. Це дозволило «розтягнути» виробничий сезон на майже круглорічний, що призвело до стабільності, особливо — в утриманні кваліфікованих кадрів.
Спочатку не тільки вища керівна ланка, а й середня, та висококваліфіковані робітники складалися з іноземців — вихідців із різних країн Європи. Наприклад, у 1959 році відмічені працівники з такими прізвищами: Відман, Рейнгард, Стичинський, Пааш, Елерт, Рейсмонд, Кассен та інші.
Але пізніше, починаючи з низової ланки, їх поступово витісняли місцеві жителі з лебединськими прізвищами: Цяпкало, Медуха, Канава, Кохно, Скрипник та інші. Працюючи на заводі, лебединські селяни поступово опановували різні спеціальності,ставали вправними майстрами у своїй професії. Це призводило до зміни їхнього соціального статусу. Вони із селян перетворювалися на штатних працівників заводу, жили вже на зарплатню. Було, щоправда, й багато робітників, які мали своє поле, але й ходили на роботу на завод.
Освіченості
лебединців приділялася
велика увага
Цьому процесові сприяв також розвиток освіти, особливо після реформи 1861 року. Тоді масово відкривалися за ініціативи духовенства церковно-приходські школи. Були вони і в Лебедині при Георгіївській та Преображенській церквах. Можливо, що рівень освіти в цих школах був невисоким, щоб задовольнити потреби в молодій цукровій промисловості, бо вже в 1875 році у Лебедині відкривається двокласне училище за ініціативи директора заводу В.О.Константинова.
Власник Ізраїль Бродський фінансував училище, виділяючи щорічно 1000 крб. сріблом.
Це училище проіснувало до 1917 року. Строк навчання становив 5 років, освіта у випускників була дещо вищою за початкову. І через багато років та в наш час деякі лебединці пригадують, що їхні діди-прадіди навчалися в цьому училищі, а потім працювали на заводі на різних посадах (варник цукру, конторник, табельник, магазинер, тобто завскладом, староста та інші). У цих спогадах відмічається чудова каліграфія випускників, правильність підрахунків, дисциплінованість при оформленні різних відомостей, довідок та інших конторських документів.
Марка якості,
яку навіть «крали»
конкуренти
Майже від самого початку роботи цукроварні та рафінарні велику увагу надавали якості продукції. Через 20—30 років лебединський цукор-рафінад почав славитися за кордоном, а в Європі власників заводу нагороджували золотими і срібними медалями за високу якість цукру-рафінаду. Про нього потім ходили легенди — рафінад був твердий, як камінь, а на колір був «аж голубий».
Розповідають, що вже в радянський період перед Другою світовою війною, коли наш завод не діяв, на інших рафінадних відділеннях цукрових заводів на готову продукцію клеїли етикетки Лебединського заводу і відправляли на експорт за старими, ще дореволюційними маршрутами.
Таким був наш перший прихід у Європу і давався він тяжкою працею тодішніх робітників. Робочий день тривав 11—12 год. (з 1905 року вводився 8-годинний робочий день), а мішки з цукром важили 80—100 кг, менших не було. Нелегко було і в допоміжних цехах — біля парових котлів, парових машин, при виконані будівельних робіт, де переважали ще ручні процеси.
У 1896 році було відзначено 50-річчя заводу, складено його перший опис, і він репрезентувався на міжнародному Нижнє-Новгородському ярмарку в Росії. Окрім опису зберігся генеральний план заводу, креслення його будов і споруд, плани розташування устаткування.
Пожежа заради
страховки,
на яку побудували
нові корпуси
Та через 6 років, 13 грудня 1902 року, обидва заводи — буряко-цукровий і рафінадний згоріли повністю в одну ніч. Про цю пожежу у свій час ходили різні легенди і перекази. Одна з них заслуговує на особливу увагу, бо потім підтверджувалася документально. Суть її така.
Власник заводу Лазар Бродський — син фундатора Ізраїля Бродського, вирішив побудувати в Лебедині потужний рафінадний завод. Можливо, до цього його спонукала легендарна якість лебединського рафінаду, що дозволяло з вигодою розширювати його експорт. Існувала версія, що високій якості лебединського рафінаду сприяв хімічний склад води, яка витікала з чистих джерел, утворюючи річку Турію. Можливо тому на Лозовому ставку пізніше була встановлена насосна станція, а по вулиці Центральній проведений водогін, яким подавалася вода на завод в технічний корпус.
Для здійснення свого наміру була найнята невелика група паліїв із числа заводських робітників, які і здійснили підпал. Не виключено, що про цю акцію знав і директор заводу В.І.Васильєв, бо після пожежі його під благовидним приводом перевели на інший завод. А за спогадами деяких старожилів, паліїв потім заарештували і засудили, а їхні дружини отримували за них на заводі зарплату.
Документально вчинений підпал підтверджується такими сумами, на які був застрахований наш завод:
1900 рік — 2316705 руб.;
1901 рік — 1974705 руб.;
1902 рік — 4424705 руб.
Хтозна, скільки отримав Бродський страхової суми, але про його завчасну підготовку до будівництва нового заводу свідчать і високі темпи його здійснення.
Той виробничий комплекс, який зазнав пожежі, був побудований за два літні сезони 1903—1904 років. Начинений обладнанням він вже у травні 1905 року почав видавати першу продукцію.
Всього у 1905 році було вироблено 3217 тонн рафінаду. Пізніше потужність заводу сягала 50000 тонн рафінаду на рік.
Пожежа 1902 року розкрила ще одну маловідому сторінку історії Лебедина. Це вплив існування в Лебедині цукрового заводу на життя всього села. Адже він поглинав велику частину робочої сили, надаючи їй можливість прогодувати не тільки себе, а й інших членів їхніх сімей. І селяни це прекрасно розуміли, тому і, незважаючи на періодичні конфлікти на заводі в основному через розмір зарплати та інші негаразди, все ж ставилися до заводу з повагою, а за межами села пишалися ним.
Відлуння пожежі не забарилося. У 1903—1905 роках у Лебедині поширюється злочинність: крадіжки, підпали тощо. Це було спричинено раптовим безробіттям, а також і старим, але зростаючим безземеллям. Кількість землі у розпорядженні селян залишалося незмінною, а чисельність селян збільшувалася. Тому на одну душу припадало все менше землі, і це потім давалося взнаки зменшенням харчів на одну душу. А тут ще й завод згорів...
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, краєзнавець.
с. Лебедин.
(Далі буде).