ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА
(Продовження.
Початок в №№34, 37, 42).
Період з 1917 року і наступні 10 років — найбільш бідні на історичні джерела, а в подальшому доступна для дослідників їх частина коригувалася владою під пануючу ідеологію. І тому відтворити дійсну, об’єктивну, картину минулого майже неможливо. Ми знаходимо лише розрізнені крихти в окремих, якимось чудом збережених, документах, публікаціях у різній періодиці. Долучаються також уривки із спогадів сучасників тих подій. Але вони все ж не дають можливості створити цілісну і хронологічно-пропорційну картину цього трагічного відрізку в нашій історії.
Труднощів також додає і адміністративна плутанина , яка тривала аж до 1934 року, коли була установлена сучасна 3-ступенева система підпорядкування (область-район-село, місто, поселення). Існуюча до 1917 року система існувала (не завжди дієво) до 1921, а в 1923 році була ліквідована остаточно.
Зі зміною політично-адміністративних підвалин нової держави паралельно йшли зміни в економіці. Змінювалися власники і створені ними форми управління та фінансування. Тут теж спочатку був безлад, особливо після утворення в 1922 році держави СРСР, а до цього була і УНР, і УРСР в складі РСФСР. І лише з часом було відрегульоване підпорядкування (союзне чи республіканське) підприємств та об’єдзнань, до яких вони входили.
Плутанина у владній системі
Швидко після 1917 року, коли трапилася революція в Росії, щезли державні органи управління: «Об’єднане бюро із закупівлі цукру», Міністерство продтоварів УНР. Але економічна структура — Олек-сандрівське товариство цукрових заводів — трималося і згадується ще у 1923 році.
Натомість у новоутворених владних інституціях швидко створювалися структури для управління економікою. Про цукрову промисловість там завжди пам’ятали, тому швидко було утворене «Головне управління цукрової промисловості», в 1919 році воно називалося «Головцукор» і йому підпорядковувалися всі цукрозаводи або їх об’єднання й суміжні підприємства. Вже 26 квітня 1919 року в Чигирин (наше тодішнє повітове місто) надійшла телеграма від Ворошилова про повне і незаперечне виконання цукровими заводами розпоряджень тільки «Головцукру»: «О всяком случае вмешательства каких бы то ни было учреждений помимо «Главсахара» или его органов составлять протоколы и предавать суду ревтрибунала и доносить о происшедшем в Наркомвнутдел». У цій телеграмі звучить незавуальована тривога за долю заводів, які були ласим шматком для криміналу, що особливо розгулявся в роки безвладдя та економічного хаосу.
Та інколи і політичні формування (повстанські отамани, денікінці, махновці та інші) не проти були поживитися заводськими запасами, а цукор їх особлива приваблював. Бо в умовах гіперінфляції цукор був валютою, стійкішою за американський долар.
Можливо, що «Головцукор» був структурою дещо аморфною, без чітко окреслених прав і зобов’язань, а тому і можливостей, тож на початку 1922 року був утворений «Цукротрест», який швидко був поділений на три відділення: Харківське, Київське і Подільське. А в 1923 році було утворене ще й Уманське відділення, до якого входив і наш завод.
Та поки в політичних верхах СРСР і союзних республік намацували оптимальну структуру управління народним господарством, інколи методом спроб та помилок, поступовим відходом від політичної риторики до перевірених вже досвідом напрацювань, внизу розгул безкарної стихії часто призводив до трагічних наслідків.
Розгул грабіжників
й вареники в горшках
Як уже зазначалось, Лебединський рафінадний завод, відпрацювавши сезон 1917 року, був зупинений і більше не діяв. На заводі зберігався мінімум людей, в основному для охорони та догляду за територією, будовами і спорудами. Намагаючись зберегти кращих професіоналів, їх перевели в охорону та на інші посади. Наприклад, в охороні були майстри-котельники А.Й.Якимов, М.І.Макеєв, директором якийсь час залишався А.С.Рейсер, але недовго. Були погрози на його адресу з боку якоїсь банди, і йому ледве вдалося врятуватися з допомогою своїх підлеглих, зокрема, К.Г.Масла та А.Й.Якимцова. Пізніше, в 1928 році, коли А.Й.Якимцов був серйозно травмований на заводі і відправлений в Київ на лікування, то А.С.Рейсер, який був тоді в «Цук-ротресті», поклопотав, щоб того помістили до кращого медичного закладу.
У 1917 році вже почалися негативні процеси в житті Лебедина, що й мало вплив на завод. Правління Олександрівського товариства цукро-вих заводів 21 жовтня 1917 року повідомляло в «Центрсахар»: «В нашем Куцовско-Лебединском имении, снабжающем свеклой Матусовский завод, не прекращаются грабежи. Насильственные захваты земли лишают возможности вести правильное хозяйство, крестьяне захватили 800 дес. земли, систематически грабят свеклу, причем количество подвод иногда доходит до 50. Просим срочного содействия».
Щось подібне було і в Лебедині, де був розграбований панський маєток і господарчий двір. Будинок Роговського був розтягнутий до фундаменту. Тягли все, хто що міг, не знаючи про призначення вкраденого. Потім доходило до того, що в нічних горшках варили вареники.
Навесні 1918 року прийшла німецька армія, зібрали біля розправи сход і веліли все награбоване повернути на панський двір. Декого із активних грабіжників тут же привселюдно відшмагали нагаями і шомполами.
1918 рік минув більш-менш спокійно. Але після відходу німців впав режим Скоропадського, була проголошена Українська Народна Респуб-ліка. Її влада була нетривкою, бо на неї відразу накинулись зовнішні вороги і вона була швидко окупована Червоною армією та військами генерала Денікіна.
Єврейська трагедія,
отаман Чорний Ворон
Вакуум влади швидко давався взнаки, що й призвело до трагічного єврейського погрому 5 травня 1919 року. Тоді в районі заводу було сплюндровано десятки осель євреїв, а більше 20 осіб їх було вбито. Це була справа місцевих кримінальних елементів. А Чорний Ворон, Гризло, Іван Гонта та інші отамани з’явилися пізніше.
Зберігся документ, де перелічені загиблі євреї, і серед них є люди з прізвищами, якими підписані їхні зображення у віньєтці, приведеній у минулому випуску цього нарису. Значна частина убитих похована в братській могилі біля сучасного музею. Там недалеко була і синагога.
А навесні 1920 року запалали склади з цукром на заводі. Вони були розташовані за виробничою територією, де зараз знаходяться дальні склади. У них було багато готової продукції, стіни були дерев’яні і швидко згоріли. Горів цукор, і його розплавлена маса стікала в ставок №2.
Потім після пожежі лебединці ще довго ходили і видовбували з рівчаків цей солодкий камінь. А в другому ставку шар плавленого цукру сягав метрової товщини. Це було підтверджено під час очищення ставка в 1929 році. Але ще й в голодні 1932—1933 рр. там ще ходили люди і щось викопували.
Десь через рік після пожежі тут відзначився і відомий повстанський ватажок Чорний Ворон. У звіті Кременчуцької Губчека від 28.08.1921 року йдеться: «Бандой Черного Ворона совершен дерзкий налет на Лебединский сахзавод, где во время агитационного культурного мероприятия в клубе завода бандиты устроили националистический шабаш. При этом они произвели кровавую расправу над ответственными советскими работниками, вследствие которых есть много убитых и раненных. Бандиты также забрали с завода около 100 метров спирта, двести пятьдесят миллионов советских рублей из кассы».
Можливо тоді його бачила дочка А.Й.Якимцова Ганна і більше як через 70 років пригадала: «Бачила Чорного Ворона, він був гарно вдягнений із люлькою з «жіночою голівкою».
Особливості плану Рейсера
Невизначений стан заводу завжди викликав інтерес у жителів села, доля яких була з ним пов’язана. Їм було боляче дивитися на великий і гарний завод, який колись діяв і будив їх своїми гудками. Вони звикли до свого заводу і справедливо вбачали в ньому джерело заробітку і благополуччя, а тому і гордились ним. Тому серед колишніх працівників завжди поставали питання: чи буде завод працювати і коли? Що треба зробити для відновлення його роботи? Писали звернення в різні інстанції, посилали гінців до різних міст.
Доля заводу була також на увазі у вищих органах влади, районних центрах — Матусова, а потім Шполи, Черкаської округи, Київської області та Харкова, тодішньої столиці України. Рішення цих органів були різні. Але в середині 20-х років, після деякого пожвавлення від введення НЕПу, намітились позитивні зрушення.
Після утворення Уманського відділення цукротресту наш завод входив до Матусівської дільниці Шполянського цукрокомбінату. Так було до 1926 року, а потім із пуском Матусівського цукрозаводу були в складі Павлівського радгоспу. За деякими даними в ті часи за недіючим цукровим заводом залишалися землі державного фонду для вирощування в основному цукрових буряків для діючих заводів. У 1922 році була проведена інвентаризація землі та основних фондів заводу, а наступного року заводом було посіяно 64 га цукрових буряків державного земельного фонду та 31 га в селянських господарствах. Середня врожайність склала 160 цнт/га.
Урожайність була набагато нижчою, ніж в деяких селянських («куркульських») господарствах, де вона сягала 400 цнт/га. Це досягалося внесенням добрив, глибокою оранкою та своєчасним обробітком навесні посівів сапою вручну. Механізація прийшла набагато пізніше.
Як уже зазначалося, після 1917 року його колишній директор залишив Лебедин. Хто був на його місці, ми не знаємо. У 1919 році згадується якийсь Кропанін, а на початку 1920-х років керівником був колишній головний механік О.А.Харламов, а А.С.Рейсер займав на той час якусь посаду в «Цукротресті» (очевидно курирував рафінадне виробництво). Він же й склав перспективний план розвитку цієї галузі на основі позитивних показників зростання економіки в перших роках НЕПу.
Згідно із цим планом наш завод мав розпочати роботу в 1925 році, а в 1931-му вийти на проектну потужність у 50000 т рафінаду на рік. Хтозна, якими даними керувався А.С.Рейсер, складаючи цей план, але, враховуючи його обережність (починаючи з 21600 т і лише через 5 років вийти на проектну спроможність), можна стверджувати його реальність. А.С.Рейсер, очевидно, бачив, що після земельної реформи 1921—1923 рр. безліч одно-осібних селянських господарств були ще не в змозі забезпечити цукрові заводи достатньою кількістю буряків. А останні тому і не зможуть забезпечити рафінадні заводи цукром-піском. Цим дрібним господарствам потрібен був деякий час на освоєння тої землі, яку йому раптом наділили, а в них часто крім своїх рук більше нічого не було.
За спогадами очевидців, під час НЕПу ці селяни працювали так, що хребти тріщали в буквальному сенсі слова. Наполеглива праця на своєму полі, а також в поєднанні з первинними паростками кооперації (були різні «супряги», «толоки»), швидко приносила свої плоди. Висновок спогадів про цей період був приблизно такий: «Так, як ми жили при НЕПі, більше краще не жили».
Не радійте,
бо землі вам не бачити!
Цікавий момент того часу пригадував неодноразово і мій батько, який теж розпочинав господарювати на своїй землі практично з нуля. Щоправда, вже була дружина і одна дитина-немовля. Він казав, що серед деяких активних провідників нової радянської влади були особи, які твердили приблизно так: «Чего вы радуетесь, вам эту землю дали только понюхать». Їм, звичайно не вірили і з них сміялися. Та минуло 5—6 років, і це пророцтво збулося із страшним додатком Голодомору.
Я перепрошую читачів, що трохи детально зупиняюсь на цьому, тепер уже епізоді з нашої історії, але якраз у цей час народилася легенда про причину тривалої перерви в роботі заводу. За цією легендою нашим посланцям у високі інстанції чиновники-євреї пояснили, що рафінадний завод в Лебедині працюватиме лише тоді, «як на долонях чуб виросте». Звичайно, після жахливого єврейського погрому 1919 року така реакція окремих осіб могла мати місце. Але в загальному план А.С.Рейсера її повністю спростовує. І подальші події цю легенду не підтверджують.
Завод поступово готували до виробництва в другій половині 20-х років. Почалася його активна реконсервація. Але після суцільності колективізації досягнутий поступ в економіці сільського господарства був відкинутий назад, і про рафінад годі вже було думати.
Але легенда збереглася, її інколи можна почути і сьогодні. Є велика підозра, що вона народилася десь у надрах ГПУ/НКВД, коли промахи вищого керівництва старалися списати на окремих осіб чи верстви населення. Так вважали, що в голод мерли тільки ледарі і нетрудові елементи, а коли було поширене людоїдство, то це списувалося на одну сім’ю. В перервах під час колективізації головним винуватцем називали Л.В.Лозового. Завод довго простояв — винні євреї. Схема зручна, щоб люди не бачили першопричин цих негативів та злочинів влади.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ.
(Далі буде).