ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА
У 1904 році помер Л.І. Бродський — один із синів фундатора Лебединського цукрового заводу І.М. Бродського, і його брат Лев став власником контрольного пакету акцій Олександрівського товариства цукрових заводів. На житті заводу це майже не відобразилося. Будівництво рафінарні швидко закінчилося і почалося виготовлення відомого вже лебединського рафінаду, який швидко опановував зарубіжні ринки. Хоча в керівництві заводом, як уже зазначалося, відбулися на початку (1905—1907 рр.) швидкі зміни. Директорами-розпорядниками були послідовно В.Є.Афанасьєв, М.В.Врагов, І.Неуронов, Ю.М.Бріксман. Припускаю, що останній був найбільш прийнятним для Льва Бродського, бо він протримався на цій посаді аж до сходу зі сцени свого патрона у 1912 році.
Картярські пристрасті Бродського
і віньєтка для історії
Можливо, що в 1911 році вже стало відомо про зміну власника Олександрівського ПАТ, а відтак і Лебединського рафінадного заводу. Про це свідчать такі факти з минулого.
У Лебедині тривалий час ширилися чутки, що наш рафінадний завод власник Бродський програв у карти. Про можливість такого наслідку свідчив у своїх спогадах відомий на той час колишній голова уряду Росії С.Ю.Вітте. Він писав: «Лев Бродский теперь живет в Киеве, но большую часть года проводит за границей на курортах, где есть рулетка. Так, осенью я его обыкновенно встречаю в Биарице, где он живет часть года, потому что ведет там большую игру в карты. Еще на днях у меня был один господин, который приехал из Ниццы. Я спросил его: кто там есть из России? И он отвечал, что там находится Лев Бродский и что он на его глазах в течение какой-нибудь недели проиграл 600 тыс. франков» (С.Ю.Витте, «Воспоминания», Москва, «Соцэкгиз», 1960 г., т. 1, стр. 178—179) Можливо, директор Ю.М. Бріксман зрозумів, що йому доведеться через зміну власника залишити Лебедин. Тому в 1911 році було замовлено у фотографів велику віньєтку, де широко представлено керівництво заводу і, звичайно, сам Ю.М. Бріксман, а також (тільки в меншому об’ємі) керівництво Матусівського цукрозаводу та керівництво Куцівського маєтку, яке поставляло велику кількість цукрових буряків в Матусівський цукровий завод. Судячи із зображень на цій віньєтці, а вони виконані у вигляді колажу, можна стверджувати про прощальний мотив фотографії. Звичайно, зараз ця віньєтка має велике значення для історії заводу і свого часу обійшлася замовникам недешево. Але була поширена. Майже через 100 років мені вдалося її виявити у двох власників. Можливо, є ще у когось у Лебедині чи в Матусові.
У 1912 році прізвище Л.І. Бродського з керівництва Олександрівського ПАТ зникає, а натомість з’являється прізвище Абрама Юрійовича Доброго (1867—1936 рр.). Це був відомий банкір і фінансист, займав посаду керуючого відділенням Російського банку для зовнішньої торгівлі у Києві. Але він виріс із цукрової промисловості, будучи перед цим директором ряду цукрозаводів на Київщині.
У тому ж році директором рафінадного заводу став О.О.Вельс, якого швидко змінив Абрам Семенович Рейсер. Він залишався на цьому посту до зупинки заводу в 1917 році і трохи пізніше ледве врятувався під час єврейського погрому. Його врятували деякі працівники заводу — лебединці, а в радянські часи він був відомим спеціалістом у галузі виробництва цукру-рафінаду.
В умовах
Першої світової війни
Цікаво, що зміни в безпосередньому керівництві підприємства, а також і його юридичного власника аж ніяк не відобразилися на роботі заводу. На ключових керівних посадах залишалися старі досвідчені кадри, а виробництво цукру-рафінаду було стабільним, досягши максимуму в 1915 році (вже в умовах Першої світової війни). Це видно з такої таблички:
Роки Виробництво рафінаду
в тис. тонн
1911 42058
1912 45950
1913 45797
1914 47742
1915 51596
Згодом Перша світова війна наклала певний відбиток на життя села, а відтак і на роботу заводу. Значна частина чоловіків були призвані в армію. В результаті на заводі створився дефіцит робочої сили, йшло працювати багато жінок і підлітків, але це не вирішувало проблеми. Тому на завод почали завозити військовополонених і вже в 1917 році їхня кількість та кількість робітників в казармах заводу сягала 1515 осіб.
Серед військовополонених було багато вихідців із народів Австро-Угорщини (угорці, чехи, українці та інші). Лебединці їх іменували збірною назвою — «австріяки». По закінченні війни деякі «австріяки» не повернулися додому, а одружилися в Лебедині та й доживали тут свого віку.
100 років тому теж
потерпали від інфляції
Продукція заводу повністю йшла на оборону, і держава контролювала реалізацію й поставки рафінаду. Для цього була утворена організація «Центральное бюро по объединению закупок сахара для действующей армии и населения», скорочено — «Центрсахар». У 1916 році за нарядами «Центрсахару» було відправлено в діючу армію 14000 тонн рафінаду.
У науковій бібліотеці колишнього інституту цукрової промисловості випадково зберігся річний звіт про роботу заводу за виробничий сезон 1915/16 року. Це книга в твердій палітурці, виготовлена типографським способом. Нам, звиклим до набагато дешевшого оформлення річних звітів у радянські часи, це було дещо дивним. У звіті подані дуже цікаві дані, але на просте їх переписування потрібно було витратити дуже багато часу (наприкінці 80-х років у бібліотеці ще не було копіювальних пристроїв).
І зараз, через 27 років, я з вдячністю пригадую колишнього директора насіннєвого заводу І.М.Далібу, який дозволив поїхати в чергове відрядження до Києва, взяти з собою працівника цеху КВПі А.П.Плахуту з фотоапаратом для виконання фотокопіювання вищезгаданого звіту та інших матеріалів.
Потім ці документи були використані при виданні у 1996 та 2006 роках книги «Роки і люди» про історію Лебединського насіннєвого заводу. У звіті є багато цікавих цифр, які викликали б інтерес у професіоналів та й в пересічних читачів. Звичайно, детальний аналіз звіту ще попереду, а зараз вважаю доцільним привести дані, які особливо зацікавлять — це уривок із загальнозаводських затрат в основному на соціальні потреби за звітний період.
1. Витрати на поїздки керуючого (директора) — 3600 руб.
2. Витрати на поїздки службовців — 2511 руб.
3. Прийом приїжджих — 1200 руб.
4. На газети і журнали — 45 руб.
5. Утримання поліцейського наглядача — 700 руб.
6. Пожертва покаліченим — 260 руб.
7. Пожертва бідним — 185 руб.
8. Поховання померлих — 444 руб.
9. Сім’ям призваних до лав армії — 45 руб.
10. Церковно-приходській школі — 100 руб.
11. Пожертви бідним учням Златопольської гімназії — 90 руб.
12. Лебединському 2-класному училищу — 936 руб.
13. Єврейському товариству на училище Талмуд-Тори — 120 руб.
14. Бідним євреям на дрова — 288 руб.
15. Рабину — 30 руб.
16. Одноразова місячна виплата через зростання цін:
службовцям — 2463 руб.
майстровим і старостам — 6729 руб.
17. Священику Лебедина згідно з положенням — 100 руб.
УТРИМАННЯ ЛІКАРНІ
1. Лікарю Гольдману Г.І. — 1200 руб.
2. Фельдшеру Іванову Є.П. — 720 руб.
Війна наклала свій відбиток і на грошову одиницю Росії «рубль». Він почав знецінюватися, а ціни відповідно зростати. Тому керівництво заводу змушене було якось індексувати зарплату своїм працівникам. Про це в своєму рапорті від 18 лютого 1918 року Київському жандармському управлінню Чигиринський повітовий справник писав так: «Робітникам і майстровим (мається на увазі наш завод) під час війни уже зроблена наступна добавка: 10% зарплати з лютого 1916 року і в розмірі місячного окладу через кожні 4 місяці з січня 1916 року, що складає 40% від місячної зарплати… Доповідаю приклади: старший майстер котельного цеху А.Й.Якимцов до війни отримував 45 рублів на місяць, а тепер — 50 рублів, і, крім цього, ще й місячний оклад через кожні 4 місяці, а також має квартиру і на опалення до 4 цнт дров щомісячно натурою; старший модельник Приходько до війни отримував 30 рублів, а тепер — 45 рублів, а також має квартиру з дровами у приведеній вище кількості».
Але революційний дух 1917 року доходив до Лебедина, бо майстрові рафінарні вважали 40% надбавку недостатньою і вимагали її збільшити до 70%, погрожуючи при цьому страйком.
Можливо, що до страйку справа не дійшла, бо в 1917 році завод зупинив свою роботу через відсутність сировини. Попереду були роки політичної нестабільності, які на практиці оберталися економічним хаосом, здирствами та пограбуваннями, яких, на жаль, не вдалося уникнути нашому рафінадному заводові. І лише через 20 років його вдалося перепрофілювати і він став насіннєвим заводом, а нині його абревіатура відома під назвою LNZ Group.
НА ЗНІМКУ (внизу): фото 50-их років минулого століття. Приблизно такий вигляд мав Лебединський насіннєвий завод і до закриття 1917 року. Розкішні ялини, вирощені колишніми господарями, вже виглядали пригнічено через більш як 10-літню роботу насіннєвого заводу, який викидав у атмосферу велику кількість пилу. Через деякий час вони зникнуть назавжди.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, краєзнавець.
с. Лебедин. (Далі буде).