ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА
(Продовження. Початок в №№34, 37, 42, 50).
У 1926 році директором Лебединського заводу було призначено С.В.Кириліна. Він був членом ВКП(б) і прибув до Лебедина за черговою акцією «тисячників». Тоді, наприкінці 20-их та на початку 30-их років минулого століття, популярним було періодичне відправлення з міст кількох тисяч партійців у село для прискорення соціалістичного будівництва. Його прихід співпав з деякими зрушеннями щодо пуску заводу, які намітилися у вищих інстанціях. Зокрема, «Цукротрест» вважав, що Лебединський рафінадний завод має всі підстави для його пропуску в 1928/29 рр. Для введення в експлуатацію заводу виділялися чималі кошти — 1 млн. крб.
На заводі розпочалися будівельні та ремонтні роботи, їх очолював І.С.Луценко як головний замовник, виконробом був Г.Власенко. Побудували чималу майстерню на місці колишньої невеликої споруди. А неподалік був збудований залізничний міст для пропуску гужового і автотранспорту. Збереглися і світлини цих новобудов (див. фото).
У 1929 році чистили ставок №2. Учасник чищення Г.В.Онищенко пригадував, що з ним у бригаді було ще п’ять Онищенків, 20 Грабарів з Новомиргорода. У ставку лежав шар розплавленого цукру товщиною до 1 м.
Лебединці із задоволенням поглядали на пожвавлення біля заводу. На будівництві ходили тимчасово на роботу селяни — мулярі, ковалі, теслі. Ходив і мій батько, Олекса Єлінецький, сусіди Яків та Василь Цяпкали, Йосип Майшак та інші. Вони із задоволенням пригадували (а були ще й молодими) роботу на відбудові заводу в 1928—29-х роках. Цікаво, що тоді організація праці була побудована ще за старими (царськими) нормами і правилами. Оплата була поденною, нарядів не існувало. Якість виконаних робіт була високою. Якщо тесля після себе не позагиняє цвяхи, то ризикує отримати трохи «відігнуту» оплату за цей день. В якості будівельних робіт тих часів можна переконатися, уважно роздивившись кладку стін, влаштування фахверків дахів та інших елементів споруд.
«Великий перелом»
і знищення надій
Та надії лебединців на відродження рафінадного заводу через рік пощезли. Настав трагічний 1929 рік, який ще називали «роком Великого перелому». Розпочався процес колективізації, коли забрали землю й реманент у селян і перетворили їх на колгоспників. Така раптова «революція зверху» швидко призвела до зменшення сільгоспвиробництва. Цілком справедливе економічне твердження про ріст ефективності сільгоспвиробництва на великих площах об’єднаними зусиллями при його необґрунтовано швидкому, часто невмілому (а як правильно це робити ніхто толком не знав), призвело до трагічних наслідків. «Вгорі» вчепилися за наведену вище тезу, згідно з нею визначали вихід товарної частини врожаю, відповідно до хлібоздачі, а вирощеного на її виконання не вистачало.
Тоді в рахунок хлібоздачі і податків пішло все — і посівний фонд, і квасоля, і сухі вишні та інші продукти. Це й призвело до страшного голоду в 1932—1933 роках. Колишній робітник вже насіннєвого заводу М.К.Біловус пригадував: «Мати рятувалася з голоду, виносячи горілий цукор в пазусі, але охорона гонила. Якось спіймалася та сиділа в підвалі днів три-чотири».
Невиконані плани і репресії
Всі ці нагальні перетворення позначилися на цукровій промисловості. Наприклад, Черкаська рафінарня в 1931 році виробила рафінаду тільки 25,7% до плану. А в 1932 році отримала тільки третину запланованого цукру-піску. Всі заводи Київського цукротресту виконали план 1932 року на 53,8%.
Мабуть у ці роки (1931—1933 рр.) було прийняте рішення про припинення реконсервації Лебединської рафінарні. Не було сенсу відроджувати запущений завод, коли діючі рафзаводи і відділення не забезпечувалися сировиною.
На початку 30-их років директор заводу С.В.Кирилін став уповноваженим райкому по проведенню колективізації в Лебедині і менше приділяв уваги заводові. Там, коли йшла відбудова рафінарні (1927—1929 рр.), керував І.С.Луценко. Але його швидко перевели на посаду голови сільради, а вже в 1930-му репресували. Реабілітували аж в 90-х роках...
Ці Луценки з’явилися в Лебедині наприкінці ХІХ ст., приїхавши десь із Дону, і на них казали «донці». Діти репресованого І.С.Луценка пізніше стали записуватися цим прізвиськом, цілком справедливо вважаючи, що їх справжнє прізвище буде викликати в органах підозру.
Директором заводу був якийсь Сердюченко, але роботи з реконсервації заводу були припинені рішенням Вищої Ради Народного господарства УРСР та «Цукротресту». У ці ж роки, очевидно, було прийнято рішення про будівництво заводу з переробки буряконасіння. Раніше цукрові заводи і об’єднання, які були зацікавлені в стабільному надходженні сировини, постачали плантаторам відповідний посівний матеріал. Ще на зорі цукроваріння в 1856 році було зазначено, що А.І.Бродський продав Лебединській економії «100 пудов (1638 кг) свеклосемя самого лучшего качества, очищенных на млынок и рафу» («млынок» — це віялка, а «рафа» — ситовий сепаратор).
Народження ідеї створення великого підприємства
Не всі землі в 20-х роках були роздані селянам, на базі яких створювалися колгоспи. Частина земель була відведена в державний фонд (був такий термін «фондовська земля»). На базі цих земель створювали радгоспи, в основному при цукрокомбінатах для стабільного забезпечення цукрозаводів сировиною. Звичайно, велику долю буряків планувалося отримувати від колгоспів за контрактами. Постачання буряконасіння залишалося за радгоспами, де висаджувалися маточні буряки.
Для доведення буряконасіння до посівних кондицій було вирішено створити велике підприємство. Це рішення співпало з настроями гігантоманії, які тоді були поширені в суспільстві. У Лебедині під цими настроями створили один колгосп-гігант ім. ХІІ-річчя Жовтня, який проіснував три роки, і його довелося поділити на три через неможливість оперативного керування.
Чи було доцільним для тих часів створення великого насіннєвого заводу — питання риторичне. Та, мабуть, це було в тих умовах раціональним кроком для забезпечення плантаторів кондиційним і якісним насінням. А якість насіння потрібно було поліпшувати, бо вимоги до нього весь час зростали через об’єктивні причини.
Крім того, для створення великого підприємства не треба було нести великих капітальних затрат. Комплекс споруд рафінадного заводу, який вже мав залізничне сполучення і вигідне розташування, ідеально підходив для реалізації цього проекту. Такими були передумови для перепрофілювання колишньої рафінарні на насіннєвий завод.
Вирішили використати для виробництва допоміжний корпус, в якому розташовувалося паросилове господарство і відділення для розпуску цукру (розведення цукру-піску). Цей комплекс потім, у 1975 році, майже повністю згорів. А головний технологічний корпус вирішили використовувати як склад готової продукції. Він витримав пожежу 1975 року, існує і донині. А через естетичне архітектурне оформлення носить статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Початок великої реконструкції
Про період реконструкції, на жаль, збереглося обмаль документів. Це пояснюється тим, що невдовзі розпочалася Друга світова війна, яка через два роки прийшла і на нашу землю. Хоча архіви старалися зберегти і вивезти, та в умовах ведення бойових дій не все вдавалося. Крім того, тривалі адміністративні перетворення не сприяли збереженню документів. Скасовувалися, перейменовувалися численні адміністративні одиниці і доводилося перевозити документи в інше село чи місто, а інколи й не знали, які треба перевозити, а які залишити. Частіше залишали, а в іншому місці не могли їх знайти. Тому доводиться ширше використовувати спогади учасників тих подій, які ще були живі в 90-х роках і їх вдалося опитати й записати для створення історії нашого заводу з нагоди його 150-річчя, яке відзначалося у 1996 році.
У 1934 році розпочалися роботи з реконструкції заводу. Рафінадне устаткування демонтували і вивезли на інші заводи. Деякі конструкції і апарати залишали і використовували на місці, особливо для виготовлення нових металоконструкцій. Спочатку роботи очолював виконроб Г.Власенко, потім його замінив присланий з Києва спеціаліст А.Т.Догадаєв. Усі роботи були поділені на окремі невеликі діль-ниці та вузли й виконувалися бригадами різної чисельності в залежності від об’єму роботи. Окремі дільниці очолювали досвідчені бригадири: Танась Канава, Федір Погасій, Степан Волик, Микола Мішенко, Дорош Коваленко, Михайло Цяпкало та інші.
Майже всі будівельні і монтажні роботи виконувалися вручну, механізації було дуже мало. Мала механізація була на рівні важелів, котків, блоків, лебідок та поліспастів. Зварювальних апаратів не було. Елементи металоконструкцій з’єднувалися вручну гарячими заклепками, які тут нагрівали в переносних горнах. Ці з’єднання вимагали високої точності при виконанні і їх ще можна бачити в головному корпусі та галереях. Майстрів цієї справи називали котельниками і вони високо цінилися в ті часи.
Через відсутність металу багато будівельних конструкцій, а також елементів устаткування виконувалися з дерева (інсталяції, ролики та барабани конвейєрів, різні бункери, норійні труби та ін.) Силосне відділення змайстрували з дерева через технологічну необхідність.
У 1935 році на будівництво було виділено 3 автомобілі ГАЗ-АА (полуторки) та 7 ЗІС-5. Одним із перших водіїв були В.Туліковський, С.С.Дяченко, І.О.Крисько, І.К.Онищенко, І.В. Пряжка.
Понад 80 років тому
з’явилася абревіатура «ЛНЗ»
З початку 30 років поступово зникає назва «Рафінадний завод». Деякий час існувала назва «насіннєва база», яка поступово змінилася на «Лебединський насіннєвий завод». Так, понад 80 років тому з’явилася абревіатура «ЛНЗ», яка в останні роки стала відомою не лише на Черкащині, але й в Україні та за її межами — як логотип великої агрофірми.
Очевидно, з початком перебудови заводу на насіннєвий, який передбачався бути найбільшим в СРСР, його було вилучено з республіканського підпорядкування і включено в союзне управління «Главсахар» Наркомату харчової промисловості СРСР. Тому в 1935 році наш завод в стадії реконструкції відвідав сам нарком харчової промисловості СРСР А.І.Мікоян.
У 1936 році монтажні роботи були завершені, почали надходити перші вагони з буряконасінням. Прийом заводу в експлуатацію здійснював директор — агроном Володимир Антонович Очеретяний.
У січні 1937 року завод почав роботу з виробництва кондиційного насіння цукрових буряків. Програма на цей рік була досить напруженою — 200 тис. ц насіння. Але потрібно було досягати високої якості, тому що насіння відправлялося на експорт у Норвегію, Китай, Польщу, Англію. Так, після 20-літньої перерви робота заводу була відновлена, але в іншому вигляді. А експортні традиції, які завжди грунтувалися на високій якості продукції, були продовжені.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, краєзнавець.
с. Лебедин.
(Далі буде).