На світлині 1888 року Ларисі Косач 17 років. Вона — ровесниця гімназійним випускницям.А це той вік, коли молода людина стоїть перед вибором — яке направлення діяльності обрати і йому присвятити свої сили. На той час Лариса отримала досить добре домашнє виховання, освіту.
Її поезії під псевдонімом Леся Українка почали друкувати у львівських часописах. Знання основних європейських мов настільки добре, що вона вже береться за переклади світової класики. Про це в «УМ» розповідає старша наукова співробітниця Музею видатних діячів української культури Оксана Константинівська.
Леся змалечку займається музикою, і у рідних іноді лунала думка, що стане піаністкою, бо час проводить, навіть улітку, «як не в лісі, то в саду, тільки ввечері в хаті, та й то найбільш за фортепіано».
Жага до навчання і подорожі з приреченням
Леся настільки жадібно береться до навчання з різних галузей, що це іноді лякає її батьків, як це сталося з ідеєю займатися професійно малюванням.
Тоді юна мисткиня звернулася до бабуні по фінансову допомогу і навчалася, хоча і недовго, у Київській рисувальній школі, якою керував М. Мурашко (майстерня М. Пимоненка).
Сама ж поетеса згодом напише: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Вперше, у 1888 році, Леся Українка (а точніше її батьки) змінює звичний маршрут: Волинь — Київ — Полтавщина.
Через хворобу вона тепер буде приречена до постійних подорожей: на курорти, на консультації до авторитетних фахівців; і врешті-решт хоч «не туристкою, а пацієнткою» доля її постійно штовхатиме до переїздів: Одеса, Крим, Італія, Кавказ, Єгипет. У Лесі Українки навіть виробиться думка, що з неї «ніякий студент не вийшов би. Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамберіа, або другий Пржевальський, бо маю дуже бродячу натуру». Рятувало поетесу в мандрах далекими країнами ще одне потужне захоплення — любов до вишивання.
У шість років бабуня подарувала гольника
Вишивка — це той вид мистецтва, який об’єднував жіноцтво всіх верств населення. Українська вишивальна традиція має свою багатющу історію.
Традиційний народний орнамент збирала і досліджувала мама, Олена Пчілка. Тому серед «святих книг», із якими змалечку ознайомлювалися діти в родині, називалися і альбоми Олени Пчілки з українського орнаменту.
Лесю, як і всіх дівчаток у родині, змалечку почали залучати до вишивання. Коли їй було шість років, бабуня (Єлизавета Іванівна Драгоманова) подарувала гольника та нитничок, тітка Єля (Олена Косач, в заміжжі Тесленко-Приходько) навчила вишивати — і це стало одним з найулюбленіших занять маленької дівчинки.
Ще треба згадати, що серед подружок дитинства у Лесі Українки було багато сільських дівчаток, доньок хатньої прислуги. А в народній традиції семирічна дівчинка вже починає шити-вишивати собі придане.
На момент сватання — а це 15–17 років — дівчата мали по декілька скринь вишитого одягу, рушників. Тому не дивно, що і в дев’ять років Лариса Косач прикрасила вишивкою сорочку для тата.
У 17-річному віці вона вже настільки вправна майстриня — рукоділля в неї «на кінчиках пальців», що вишивала подарунки: сорочки, рушники, не лише для рідних, а й для близького оточення.
18-річній Лесі Українці, коли та перебувала в Одесі, та її подрузі Маргариті Комаровій Одеська громада замовила вишити рушник, як цього вимагає традиція, до портрета Т. Шевченка, який написав І. Рєпін для Тарасової світлиці в Каневі.
Лікуючись на щойно відкритих європейських курортах, Леся Українка не лише надихалася навколишніми краєвидами: тут приходили до неї ідеї майбутніх творів, тут побіжно вона шукала сувеніри рідним, купувала предмети гардеробу, модні аксесуари.
Вона насичувалася стріт-стайлом Сонячної Рив’єри з її безтурботними променадами європейської аристократії, одяг якої виключав яскраві кольори.
Іноді приїздили провідати Лесю Українку рідні, які також подорожували на той час Європою.
Сорочка для лікаря
На фотознімках у юному віці Лесю Українку, її сестер та братів можна побачити у яскравих вишиваних одежах. Навіть є спогади, що і сама Олена Пчілка у молоді роки піддалася спокусі «новомодних» тенденцій: вишила і пошила для себе сорочку з червоними «брокарівськими» трояндами.
Згодом, коли побачила загрозу зникнення притаманного для всієї частини України геометризованого чи стилізованого рослинного орнаменту, — активно відстоювала традиційну вишивку.
І з часом на членах родини Косачів все більше бачимо її у монохромному виконанні, світлого кольору, часто непомітну на світлинах, якщо це не на аксесуарі: наприклад — мережаному комірці, на темній сукні.
Лише впевнюємося з родинного листування, що і сама Леся Українка, і її родина таки продовжували носити вишитий одяг.
До мами вона якось пише з Ялти, щоб та надіслала «срібні подільські вишиванки, /.../ (самим сріблом шитих, без шовку і золота) на одну мужеську сорочку», бо «п. Дер[ижанов] побачив якось мою блузку з срібною вставкою і прийшов від неї в нестям великий, все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо!». Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувать йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться, — буде дарунком пацієнтки».
Леся Українка жила тоді в Ялті на віллі «Іфігенія», яка належала родині лікаря Мартироса Дерижанова і його дружини Катерини (р-н сучасної вулиці А. Чехова).
Менш ніж за тиждень, після отримання маминої передачі, Леся з сестрами Ольгою та Оксаною (в заміжжі Шимановською) її пошили: «Сорочка, видимо, сподобалась п. Дерижанову, — ми її тут сполученими силами пошили без машини, бо у Катюші машини нема».
А коли сестра Ольга, крім своєї лікарської діяльності, збиралася взяти участь у Південно-російській кустарній виставці, яка проходила в Катеринославі (тепер м. Дніпро), де на той час вона і проживала, у Лесі Українки виникає щире бажання їй допомогти.
Вишивкою «рятувалася» Леся Українка під час фізичного та психологічного перевантаження. Наприкінці літа 1911 року Ользі вона спочатку сповіщає, що береться «до нової уліти — фантастичної на сей раз — voila!». «Улітами» Косачі називали власні художні твори, у даному разі це «Лісова пісня».
А через деякий час із сумом визнає: «Оце недавно «найшов стіх» писати, то я дещо з давнішнього підкінчила, а крім того, написала драму-поему в 3-х діях днів за 10, з якимсь таким імпетом, що не могла вночі спати, а вдень їсти, аж Кльоня вже боявся за мене і раз навіть примусив випити брому. Як я її скінчила, то таки трохи послабувала — було t° 38° і чималий занепад сили, так що мене трошки підтягло, але тепер уже нічого», — і просить «ниток і полотна».
До наших часів дійшла лише невелика частина предметів гардеробу поетеси, оздоблених традиційною українською вишивкою. Споглядаючи їх, ми впевнюємося, наскільки вони вишукано-досконалі.
Одним із перших експонатів, що потрапили до Київського музею Лесі Українки, були і рукави від сорочки, у якій зображена 17-річна поетеса. І можна сміливо стверджувати, що цю сорочку виготовила вона власноруч, можливо, лише за незначним кураторством старших жінок із родини.