«Мені б лишень бути спокійною, що діти, внуки та правнуки житимуть у мирі…»

Будиночок Ніни Ничипорівни Малик знаходиться у дуже мальовничому місці Лебедина на тихій вуличці. Поволі відкриваю хвіртку, заходжу у двір, що потопає  зелені та квітах. Скрізь панує порядок… На порозі з’являється охайна жінка поважного віку, запнена хустинкою. Важко й повірити, що їй вже за… дев’ятий десяток. Чемно запрошує до хати. Тут тепло і затишно, відчувається, що огорнута ця людина турботою рідних, любов’ю і теплом. Неквапливо ведемо розмову про життя…
Вже вкотре проноситься воно перед очима Ніни Ничипорівни, як кінострічка…
Ось її дитинство, юність, перервана війною, тяжка ро­бота в Німеччині,довгождане повернення на рідну землю, кохання,що пронесла через усе життя,народження трьох діток ― Зої, Тетяни та Сергія… Такі основні сюжети цієї довгої-довгої життєвої кінострічки…

Вижили в голодовку завдяки керуючому Павлівським відділенням радгоспу
Увесь рід Ніни Ничипорівни бере свій початок із її рідної і дорогої нині землі лебединської. Її прадід мав тут свій наділ ― 3 га землі разом із лісом. Батько ― Ничипір Петрович ― своє господарство: коней, свиней, корову. З початком колективізації позбавили їхньої сім’ї всього.
― Хтось написав, що це, мовляв, батько сам добровільно здав усе, бо йтиме працювати в колгосп,― розповідає Ніна Ничипорівна. ― Батько відмовився від чужих брех­ливих заяв — пішов працювати на Шполянський цукровий завод. Та у ті часи з людьми, які не були згодні з діями влади, розправлялись швид­ко. Під’їхала машина, і якісь чоловіки просто забрали його…
Ніна, якій було всього вісім років, ніколи більше так і не бачила свого батька. Її мати ― Мотрона Захарівна Лозова ― залишилась з вісьмома дітьми.
― Працювала мати у Павлівському відділенні радгоспу,― розповідає Ніна Ничипорівна. ― Під час голодовки вижили ми всі завдяки керуючому цим відділенням, який дозволив жінкам забрати з собою дітей і поселив усіх у бараках. Діти підносили сапальницям воду, а за роботу отримували пшеницю, з якої пекли паляниці. Часто матері зали­шалися у полі на ніч сапати маточ­ний буряк, з ними були й діти, вони клали їх спати біля себе прямо у полі. Впродовж дня дітям давали ку­холь молока та шматочок хліба. Так від голоду врятувалось багато таких, як я, дітей.

Робота на пральній фабриці у Австрії
Коли фашисти напали на нашу країну, Ніні було 17 років. У травні 1942 року усіх молодих жінок та дівчат примусово вивозили на ро­боти в Німеччину. Пам’ятає Ніна Ничипорівна, як везли їх потягом че­рез Польщу до Німеччини, зупинили у полі, де на дармову робочу силу чекали вже майбутні хазяї.
Ніна потрапила на пральну фа­брику до австрійської столиці Відня. Вона і всі жінки-остарбайтери, яких привезли на роботу, жили в бара­ках у таборі фабрики. Білизну прали машинками-автоматами. Працю­вали тяжко, годували, аби лишень ті з голоду не померли ― бруквою та капустою. Суворий режим був у таборі. Поліцай вранці відкривав двері бараку, випускаючи на робо­ту, а ввечері зачиняв за дівчатами двері. Увесь світ молодих дівчаток був обмежений цими холодни­ми стінами. Жодної звісточки про рідних, знайомих, про те, де нині наші війська.
Згадує пані Ніна, як тяжко було на душі, як сумували за ріднею та за своєю Україною. А щойно за­веде хтось із дівчат українську пісню, то сльози просто самі ли­лись рікою. Щочетверга наші полонені привозили на пральну фабрику вугілля і розвантажували його. Дівчата ж, щоб хоча б якось підтримати своїх земляків, завжди потай залишали їм їжу.
Що дійсно відбувалося на фронті, не знали, та по закривавленій німецькій білизні, яка над­ходила для прання, могли здо­гадуватися, що фашистам вже скоро-скоро настане кінець.
Ці здогадки підтвердила звістка про Перемогу. Її приніс німецький поліцай, який повідомив усім, що тепер тут ніхто нікому не потрібен, ані своїм, ані німцям. Чекайте, мовляв, хтось вас забере.
Забрали дівчат наші війська. Знову вагони, дорога. Але це вже була інша, радісна дорога ― до­рога додому. Їхали через Кишинів. Там ще місяць чекали, доки знай­дуть і подадуть вагони, якими вез­тимуть в Україну. Деякі дівчата повиходили заміж і залишилися в Німеччині, реш­та повернулася додому. Нінина мама дочекалася своєї доньки. Дівчина зустрілась зі своїм бра­том Єлизаром. А ще один Нінин брат ― Федір, на жаль, загинув у перші ж дні війни.
Після повернення додому до­велося самій будувати хату, бо стару батьківську віддали під гуртожиток вчителям. І самій Ніні пропонували працювати в школі секретарем і жити в тій хаті.

Доля ― на все життя
Коли Ніна повернулась з Німеччини додому, пішла працю­вати у колгосп ― сапала буряки, була обліковцем.
У 1952 році зустріла нарече­ного, хлопця Павла, бухгалтера за фахом, який став її долею на все життя. Тоді Павло Климович Малик працював у Ватутіному, згодом влаштувався на Лебединський насіннєвий завод, якому віддав усі трудові роки. У подружжя народилося троє дітей: дві доньки ― Зоя і Тетяна та син Сергій.
Отак все життя й пробігло у сімейних клопотах та турботах.
Кажуть, що у кожного своя доля. Багато довелося пережити цій жінці за все своє життя. Не­легким було воно. Немає вже по­ряд і любого чоловіка. Та є її діти, троє онуків, двоє правнуків. І, ма­буть, як компенсація за ті важкі роки, які довелося пережити ― тиха спокійна старість, огорнута любов’ю і турботою близьких для Ніни Ничипорівни людей, на яку заслужила ця жінка.
― Мені б лишень бути спокійною, що мої діти, онуки та прав­нуки житимуть у мирі, ― каже пані Ніна.
Житимуть обов’язково! Бо інакше бути не може. А Вам, Ніно Ничипорівно, нехай ще довго посміхаються люди, дарує своє тепло літо, і радісними та спокійними будуть всі дні Вашої осені.
Лариса БАЧИНСЬКА (фото автора).