Видатний український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, автор понад трьох десятків книг, громадський діяч, виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, наш земляк — уродженець села Мар’янівка Михайло Федотович Слабошпицький нещодавно презентував у Києві нову книжку «Велика війна 2014… Україна». Це збірка документальних творів — інтерв’ю і репортажів — та аналітичних статей, присвячених війні на Донбасі.
«Велика війна 2014… Україна» стала своєрідним продовженням книги «Гамбіт надії» про Майдан. Михайло Слабошпицький каже: у ній уже є передчуття війни. Нову книжку публіцист почав писати після захоплення Слов’янська. Як щоденник — просто записував історії, які чув або бачив, розповідає автор. Героями стали люди, так або інакше причетні до подій на сході України.
Прозаїк Василь Шкляр наголошує: універсальність цієї книжки полягає в тому, що Михайло Слабошпицький «веде свою особисту війну за те, аби жоден герой не був забутий».
«З одного боку, було бажання звільнитися від цієї тривоги, яка охопила кожного. З іншого — відчуття колосальної важливості матеріалу, адже мине час, і забудуться всі герої. А їх надзвичайно багато», — зауважує Слабошпицький. Книжка «Велика війна 2014… Україна» вийшла у видавництві «Ярославів вал».
28 липня Михайло Федотович відзначає свій 69-й день народження. Від імені колективу «Шполяночки+» та всіх земляків надсилаємо йому щирі вітання та побажання: здоров’я, щасливого довголіття та все нових творчих здобутків, які поповнюють національну літературну скарбницю. З цієї нагоди сьогодні знайомимо наших читачів з поглядом на останні події в нашій державі нашого видатного земляка-патріота, викладені у книзі «Велика війна 2014… Україна».
Я не збирався писати цієї книжки.
Але щоденні події, котрі накопичувалися на нас смертоносним валом війни, відчуття свого безсилля від того, що ти особисто нічим не можеш уплинути на ситуацію, акумулювалися в якісь слова, котрі я записував невідомо нащо.
Мені здавалося, що такі самі слова й такі почуття приходять до багатьох людей, які опинилися в ролі спостерігачів, хоча серце їхнє й думки — постійно там, де гримить війна і де вирішується доля України. І в цьому певен, не повинно бути жодних сумнівів, бо в нас немає іншого шансу — тільки перемога. І це — гарантія нашої присутності на планеті.
Уявляю всіх тих людей, які, раннього ранку вихопившися зі сну, припадають до радіоприймачів, телеекранів із надією почути втішні новини з фронтів. Які жадібно моніторять в Інтернеті усі події, що відбулися за ніч. Один із цих людей — я. Знаю їхню душевну втому від нинішнього розвитку подій, бо відчуваю її в собі. Дивлячись в очі людей в метро, бачу в них відлуння того, що відбулося ТАМ у найближчі години.
Людині властиво прагнути звільнитися від того, що гнітить її душу. Кожен шукає собі прийоми авто психотерапії. І, як і кожному, мені щоденно приходять ті чи інші думки про причини подій та всякі пропозиції. Не маю жодних амбіцій уявляти себе якимось стратегом чи тактиком — я глибоко цивільна людина — однак добре бачу, що робиться з суспільством, як відлунюється в ньому війна. Тому не полишає мене відчуття історичності моменту, який ми нині переживаємо. Маю враження, що Майдан — тільки початок революції, пролог, справедливо названий Революцією Гідності, до чогось більшого, тривалішого в часі. Війна перервала цей процес, відтягнувши на себе всю увагу суспільства від багатьох внутрішніх завдань, які Майдан поставив на порядок денний.
Коли війна закінчиться (а вона таки закінчиться!), ми повернемося до цих проблем — нас спонукатиме пам’ять про героїв Небесної сотні, загиблих на ній, зрештою, всі й кожен, хто хоче нової України, візьмуться за все відкладене через форс-мажорні обставини.
Як мовиться, ніхто не буде забутий і ніщо не буде забуто. Багато з тих парламентарів, за ким є великі гріхи перед народом, хто, наприклад, звертався до сейму Польщі з вимогою засудити Україну за гріхи в польсько-українському конфлікті, виступаючи фактично в ролі зрадників Батьківщини, з полегшенням перевели подих: війна, отже, тепер не до них. Минеться. Спишеться…
Не минеться. Не спишеться. Доведеться відповідати.
Заспокоїлися й усі ті, хто голосував за сумнозвісні «диктаторські» закони 16 січня, котрі давали всі юридичні права ув’язнити кожного, хто образливо для влади чхнув. Мовляв, війна, не до них буде майданівцям, а з новою владою, як і з усіма попередніми владцями, якось домовимось. Не домовляться. Бо над владою (саме так: над владою, над кожним її представником) є ще вища влада — ті, кому мандат на неї вручив Майдану.
Одне слово, настане суворий час істини.
Час, коли кожен має відповісти, прозвітувати, пояснити, запитати, запропонувати і т. ін.
По-перше, пильним поглядом буде окинута вся галерея наших владців, з-поміж яких чималенько персон викликають якщо не підозру, то глибокий сумнів у їхній відповідності посадам. І відбудеться грандіозне очищення. Як, скажімо, чистять старі килими, нещадно вибиваючи з них дух тліну й засмерділий пил. Певниться, не один тоді вилетить із владної орбіти, щоб приземлитися на грішній землі, якої він, перебуваючи на владних небесах, не відчував, а тому й не розумів якихось дуже звичайних, дуже земних людей.
По-друге, вже ніхто не закликатиме до люстрації судів. Суворі й небагатослівні люди з фронтів просто витрусять із суддівських мантій усіх тих, хто в них приховується, витрусять, поставлять на очі суспільства голими і зажадають відповіді за всі кривосуддя, за всіх безневинних, запроторених на загин у буцегарнях.
По-третє, постане перед судом суспільства і наша псевдоеліта — цей тераріум, на який моторошно дивитися. Патентовані злодії, які обікрали державу взагалі й чи не кожного громадянина зокрема і які величаються статками, мовби інтелектуальними чи моральними чеснотами, звітуватимуть: а що я зробив для перемоги України в цій страшній війні? Скільки особисто відірвав зі своїх мільйонів на потреби скалічених у війні добровольців, на знедолених, що втратили рідний дах, на осиротілих дітей? Що я робив і що казав тоді, коли на Південному Сході лилася кров? І це буде непроста розмова. Розмова посуті. І найерудованіші адвокати там нічим не зарадять.
Не уникнуть неприємних для себе запитань і наші штатні патріоти — товстосуми, які завдяки Майданові опинилися у владі. Ми вдячно згадуватимемо пенсіонерів, які, ледве зводячи кінці з кінцями в одній із найбідніших країн Європи, умудрялися жертвувати кошти на армію, почасти віддаючи й ті гроші, котрі роками відкладали собі на похорони. Згадуватимемо загнану за межу виживання інтелігенцію, яка умудрялася, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, що мала в споживчому кошику, віддавати все на армію, жертвувати всім для перемоги. І запитаємо майновитих владців, які незмінно фігурують у рейтингах найбагатших людей України: а скільки ти особисто зі своїх — зароблених не аж надто непосильною працею — мільйонів благородно поклав на жертовник цієї великої війни?..
Парадигма стосунків суспільства з владою вже змінюється. Замість покірливо-депресивного «А що ми можемо зробити?!» звучить упевнене: «Влада — це найняті нами менеджери. Якщо вони виявляться не на висоті — швидко замінимо їх. Ми вже навчилися це робити»…
Другий етап Майдану — після Революції Гідності — очевидно, стане Революцією Правди з усіма належними висновками...
Третій етап революції — остаточна й безповоротна декомунізація. У суду вже не буде жодних підстав лишати в юридичних правах комуністичну партію — другого після путінського режиму ворога України. Нарешті цю злочинну силу буде юридично заборонено. Як буде викинуто на смітник історії тисячі ленінових бовванів, що аргументовано свідчили про сер-вілістичність усіх дотеперішніх владних команд, в яких не вистачало елементарної рішучості відрубати кістляві руки, котрі тягнуть нас усіх на той світ.
Четвертий етап полягатиме в тому, що бійці добровольчих батальйонів запитають усіх слуг Феміди й недалеких владців, з яких це вони міркувань намагалися переконати суспільство, що саме ці батальйони — велика загроза для національної безпеки України, оскільки вони можуть обернути зброю проти влади і здійснити державний переворот. І це тоді, коли всі комбати разом із Дмитром Ярошем застерегли: ні про який новий Майдан в умовах війни не може йтися, бо це було б неоціненною допомогою російському агресору і могло б узагалі знищити українську державність.
Зрозуміло, що всі корупціонери, замасковані українофоби й продажні політики вбачають велику загрозу в добровольчих батальйонах передовсім для себе (і в цьому вони анітрохи не помиляються), тому пробують нацькувати на них владу й суспільство і, якщо не знищити їх як активні бойові одиниці, то бодай скомпрометувати й нейтралізувати.
П’ятий етап має стати торжеством реального гуманізму. Війна, забравши тисячі й тисячі життів українських патріотів, які пішли захищати Вітчизну, осиротить неймовірно багатьох дітей, яким доведеться ставати на ноги без батьківської підтримки, допомоги й батьківського виховання. Добре знаючи українське чиновництво, в якого — за незначними винятками — немає ні совісті, ні серця, легко уявляєш, що чекає матерів цих дітей, скільки кіл бюрократичного пекла доведеться їм пройти, щоб домогтися постійної державної допомоги на дітей загиблих воїнів. Наше чиновництво діє в тисячу разів натхненніше, коли треба вкрасти, вимантулити хабар чи просто обдурити. Альтруїзм йому (навіть за державний рахунок!) не знайомий.
Ще один сюжет з етапів Майдану — несамовито складна колізія з переселенцями. Нині маємо їх уже понад мільйон. І їм усім треба дати раду. Ніяка армія волонтерів тут не зарадить — волонтери можуть багато, навіть більше, аніж вони можуть, але це понад їхні сили.
Це в нас у владу головним чином ідуть люди з метою особистого збагачення. А в багатьох інших країнах у владу йдуть ті, хто відчуває: я можу зробити для своєї країни те, що не подужає зробити ніхто в світі. І тоді з’являються Вашингтон, де Голль, Черчиль, Тетчер, Міттеран, Аденауер.
І якими ж безнадійно дрібними проти них виглядають наші провідники всіх призовів аж до сьогодні!
Але сьогодні ще мають свій шанс.
Ми їм його даємо.
Якщо вони ним не скористаються, тоді — з поля.
Революція триває. Революція прагне тих результатів, яких хоче українська людність. Карфаген постсовдепії в Україні буде зруйновано.
З відчуттям таких надій і писалася ця книжка.
(Далі буде).