МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

(Продовження. Початок в №№30— 32, 35, 36, 38, 42, 44, 46).

Живу й конкретну людсь­ку історію пишуть по гарячих слідах журналісти, переважна більшість яких вияви­лася в цих випробуваннях на висоті. Віриться, що колись усі ці матеріали складуть сотні чи й тисячі томів, пронизаних лейт­мотивом на взір «Ніхто не забу­тий! Ніщо не забуто!».

Ось такого характеру людські історії з майбутніх книг.

23-річний Максим Баленко з чернігівського Ніжина чи не від перших днів був на столич­ному Майдані. Стояв у перших рядах відчайдушних юнаків, які зійшлися в двобої з озвірілими «беркутівцями». А коли поча­лися події на Південному Сході, Максим добровольцем записав­ся до батальйону «Айдар». Нині служить там у розвідувальній роті, що говорить само за себе. А сам він не надто розводиться про свої бойові будні.

Мати Максимова, відома річ, тривожилася сином, що­денно телефонуючи йому на мобільний, щоб допевнитися: з хлопцем усе гаразд. Однак дуже часто синів телефон був поза зоною досяжності. Отже, він був вимкнений — Максим перебував у розвідці. Мати розуміла, що він їй про себе щось недоговорює. Бо Максим казав: з ним усе без­печно — він на кухні «Айдара» чистить картоплю. До яких тільки легенд люблячі діти не вдають­ся, аби не тривожити вразливі серця батьків! Доводиться з гарячим правдивим пафосом і неправду виголошувати. Однак синові хитрощі мати розгадує. Тепер він змушений казати їй правду і про себе, і про те, що насправді там відбувається (а воно часом особливо контрастує з тим, що повідомляють нам ба­дьорою скоромовкою речники АТО, які мають наказ не дра­матизувати ситуацію і не ляка­ти телеглядачів; наказ цілком зрозумілий і, певно, виправда­ний в умовах війни).

Вікторія Котюх відчула, що повинна бути там, біля сина. Може, її присутність хоч якось йому допомагатиме. Нічого нікому не кажучи, рушила в дорогу. Чоловік, що лишився вдома, спершу й не здогадувався, куди поділася дружина. А вона вже телефонувала синові й поста­вила його перед фактом: їду до тебе. І — не в гості. Пропонує себе «Айдарові» як лікаря. Вона довго працювала анестезіологом у реанімації й була переконана, що її професійний досвід зго­диться. Максим із цією ідеєю пішов до командира. Після де­яких вагань Вікторію Котюх за­рахували до складу «Айдара» і тепер вона рятує життя поране­них у медпункті, влаштованому в приміщенні колишньої школи міліції одного з міст Луганщини.

Та це ще не весь сюжет про Котюхів. Чоловік пані Вікторії і Максимів вітчим Олексій Котюх місця собі не знаходив, коли дізнався, куди потай од ньо­го зникла дружина. Рішення прийшло блискавично: їхати за нею. І ось він уже в дорозі. А дружина поспішає залаго­дити з командуванням усі необхідні формальності. Врешті й 43-річного Олександра Котюха зараховано до складу «Айда­ру». І навіть не має значення те, що він без воєнної професії. Він має всі необхідні фахи, а го­ловне — гаряче бажання бути серед оборонців Вітчизни, що й робить його незамінною лю­диною в службі логістики ба­тальйону: і водій, і механік, і інтендант, і конвоїр за потреби, і взагалі чоловік, відповідальний тут за все. Без таких війни теж не буває. А особливо ж — нашої війни. Коли ми воюємо в себе вдома і зовсім по-іншому відчуваємо землю під ногами, аніж навербовані путінські зайди.

Цей епізод розширює тему української людини на війні до теми нашої родини на війні.

І ось через якийсь час на сторінках газети «Факти» журналістка Ірина Копровська, яка підтримує регулярний зв'язок із родиною Котюх-Баленко, пише, як склалися далі події з їхньою участю. Олександр попрохав її розповісти в газеті, що їм над­звичайно потрібна машина. Він їздить на якійсь каліці, котра то просто не заводиться, то взагалі ламається, і він довго її ремонтує. В морози намагається завести її, обігріваючи паяльною лампою і молитвами. А мусить же й поранених вивезти, й харчі чи гуманітарку привезти.

Як розповідає Копровська, до редакції зголосилася киянка Євгенія (прізвище своє вона по­просила не оприлюднювати). Сказала, що в неї чимала сума грошей і вона хоче передати їх на автомобіль. Кореспон­дентка дала пані Євгенії номер мобільного Олександра Котюха, який сказав, що найкраще підійшов би для фронтових потреб мікроавтобус. Євгенія знайшла чоловіка, який так зреагував на її розповідь про цю проблему: «А в мене на фірмі стоїть саме такий автомобіль. «Фольксва­ген». Передаю на фронт». І ось мікроавтобус — уже на фронті. Вікторія Котюх розповідає: «Відчиняємо двері, а в машині — медикаменти, зимове взуття, бронежилети, каски… — все це вже за кошти пані Євгенії та її приятелів.

Отак киянка Євгенія стихійно стала волонтером частини, в котрій служить родина Котюхів- Баленків. Тепер вона збирає все, що потрібне на передовій: теплі берці, медпрепарати, ка­ски. Разом із приятелями дають свої гроші й збирають пожерт­ви, за які все це -і не тільки це - накуповується. Завдяки журналістці Ірині Копровській, яка не тільки виконала свій професійний обов’язок, з глибо­ким співчуттям описала родин­ну історію Котюхів-Баленків у контексті війни, а й сама стала єднальною ланкою поміж ними й волонтерами. Журналістка також стала волонтеркою. Коефіцієнт корисної дії від її публікацій справді високий, бо вони дали такий реальний ефект.

Ще один варіант родинного походу на війну — Петро Пе­трайко з його прийомним си­ном Назаром Кононом. Вони разом були на Майдані, а потім у березні минулого року запи­салися в Нацгвардію. До речі, сімнадцятирічного Назара не хотіли туди брати — неповнолітній. Усе на його користь вирішило особисте втручання генерала Кульчицького. Після прискореної підготовки у Петрівцях під Києвом дрогобичани вже були на Донбасі. В пресі оприлюднено такі подробиці про Назара. Після приїзду в серпні з зони АТО він подав до­кументи для вступу до Академії Нацгвардії, але через участь у війні не зміг скласти тести ЗНО, тому вступ до навчального за­кладу перенесено на наступний рік. Молоді очі хлопця бачили війну в найконкретнішому її виявленні: розірвані на шматки тіла побратимів, страшні каліцтва.

(Його приятель збирався їхати з передової на своє весілля, але не встиг. У нього влучив снаряд. Був йому 21 рік...).

Батько й син стояли на блок­постах. Звідали там відчуття розгубленості, безсилля, розпачу й страху щонайперш через те, що їм довелося тільки з автоматами в руках протистояти ворогові з потужною бронетехнікою. Тільки«коктейлі Молотова», котрими вони закидали БТРи, порятува­ли ситуацію. Стояли вони й під горою Карачун, де також було пекло. Воювали і в Слов’янську. Перебувають у зоні АТО й сьогодні.

Обоє добре розуміють, як і чому все це починалось. У кож­ного свій варіант виходу з цієї ситуації. Про це вони розповіли в інтерв’ю для газети «День». Назар вважає, що треба йти до переможного кінця й знищити ворога. «Якщо ми залишимо території на Донбасі, вороги полізуть далі. Терористи не до­тримуються перемир’я. Під час кожного перемир’я нас щодня обстрілювали». А ось думка Пе­тра Петрайка: «Росія все жит­тя працює на своє озброєння, намагаючись конкурувати з Америкою. Нам важко стояти проти їхньої зброї. Я гадаю, що нам час припинити військове протистояння і спробувати до­мовитись. Бо дуже багато лю­дей загинуло. За чотири місяці ми втратили більше людей, ніж в Афганістані». Ось про це вони між собою дискутують, як дискутуємо й ми — ті, що далеко від зони бойових дій, але також живемо війною.

І батько, й син сходяться в одному: армію цілковито треба перебудовувати, вичищати з неї зрадників. Ця робота вже йде, але нерішуче й повільно. Влас­не, саме такий драматичний розвиток подій на Донбасі — на совісті зрадників різних рівнів. Назар розповідає, що в квітні у Донецьку, коли все тільки по­чало розгортатися, бойовиків ще було мало і вони згрупува­лися в одному кварталі. Але коли спецпідрозділи оточили сепаратистів і могли їх легко знищити, зверху надійшов наказ відступати. Спецназ залишив позиції без єдиного пострілу, і сепаратизм став розмножу­ватись, як вірус, з’явилися ці «ДНР» і «ЛНР».

Вони ще багато можуть розка­зати. І про паркетних генералів, які бояться відповідальності, мов чорт ладану. І про мародер­ство інтендантів. І про цинічну байдужість штабістів, на совістіяких багато наших бід. І про свої неймовірні випробування. Такі, як тоді на горі Карачун, коли вони знемагали під обстрілами без води й без їжі. «Тиждень траву їли й росу пили», — гірко зізнався Назар.

Очевидно, процесу очищен­ня зачекалося й усе суспільство, пронизане загрозливими мета­стазами неправди, фарисейства та корупції. Просто воякам виразніше помітно це зсередини в середовищі армії, коли вона опинилася в боях і відразу ж про­демонструвала свою цілковиту небоєздатність.

Тільки такі люди як Петро Пе­трайко й Назар Конон разом із тисячами подібних до них ряту­ють ситуацію, в якій ми попервах виглядали абсолютно безпорад­ними й приреченими.

Шлях української людини на війну, наша людина у війні — це сюжети й сюжети. Кожен із них допомагає зрозуміти, хто і які ми сьогодні. Я певен, якби два-три роки тому хто розповів, що в нас є такі люди, то зовсім небагато в це повірило б. У час такої деградації суспільства, по­топтання в ньому всіх можливих етичних принципів і моральних табу здавалося, що все людяне в нас давно знищено. І тут — «момент істини», що повертає віру в українську людину.

Ще одна історія. Знову про те, що в цієї війни не тільки чо- ловіче, а й жіноче обличчя.

«Марусин полігон» — так називається табір підготовки бійців АТО на Київщині. З’явився він порівняно недавно, а жінку-комбата, під чиєю орудою відбувається вишкіл, уже охопили своєю увагою російські ЗМІ, зі злобним пафосом «коронував­ши» її як «неонацистку». Так у її галереї (треба сказати, вже про­сто неоглядній) з’явився ще один демонізований персонаж.

Журналістка Лана Самохвалова з «Українського слова» запитує жінку-комбата, звідки вона взялася, бо ж поява її в такій несподіваній ролі — сенсація.

Отже, передісторія. Був собі приватний підприємець. Очевид­но ж, має жінка менеджерський хист. Та й характеру їй, судячи з усього, не позичати. Бо якби було інакше, то навряд чи ми сьогодні про неї почули б. Дава­ла собі раду в бізнесі, незважа­ючи на несприятливі обставини, які оточують тебе, якщо ти — не приналежний до Партії регіонів, котра домінувала брутально скрізь.

Марія Звіробій, звичайно була по цей бік барикад. Коли на Майдані усе скінчилося, з подивом помітила, що вся «регіональна» креатура в районах сидить по своїх місцях — їх ніхто і ніщо не бере. Схоже, вони незнищенні в структурах влади. Аж тут, за Маріїними словами, з’явилися десанти «Правого сек­тора» — бідові конкретні хлопці. Щось там сказали владцям — владці почали зникати. «О, ду­маю я, скільки років з ними тут боролася — нічого не виходило. А тут хлопці зайшли-вийшли — і все вирішено. Я їх там і піймала. І тоді вирішила — це люди саме для мене.

Прийшла на Хрещатик до їхнього офісу і сказала, що готова допомагати. Спочатку їздила во­лонтером на фронт, а потім ви­никла необхідність тут тренувати наших хлопців...».

Тепер їй уже було не до осо­бистого бізнесу. Зявилися інші пріоритети. Передала бізнес в управління партнерові. Впевне­на, що він зуміє всьому давати лад, бо ж досі не було з ним жод­них непорозумінь.

Цікаво, що за освітою Мару­ся — наша колега. В її дипломі значиться: «Журналістика та видавнича справа». Тож і Марія підтверджує справедливість те- зи: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому.

Коли у «Правому секторі» було вирішено створити батальйон на Київщині, Марії Звіробій запропонували стати його ко­мандиром. Що там за люди проходять вишкіл, щоб незаба­ром від’їхати на фронт? «У нас тут, на цьому полігоні, фактич­но зібралась ота майданівська інтелігенція, про яку ходили смішки, що у них по кілька вищих освіт і знання кількох мов. Це вони тут нині. Кожен служить на­роду України, не «Правому сек­тору», не лівому, ніякій іншій силі, жодній іншій ідеології. Але так сталось історично, і в принципі «Правий сектор» на сьогодні, як я бачу, — єдина сила, з якою варто служити народу України. На цей момент не бачу ніякої іншої...».

Марія наголошує на суворій дисципліні й сухому законі в таборі. Порушників одразу ж відраховують. Тут це справді залізне правило.

Як переконалася в тому журналістка, Марія — промоутер усієї справи. А ще вона не боїться взяти на себе відповідальність. Якість, котрої так не вистачає ба­гатьом старшим офіцерам нашої армії. Вони звикли жити в мирі й спокої. А війна забрала в них комфортність існування. Чогось доброго сподіватися від таких не випадає.

Читач може запитати: коли Марія Звіробій стала «неона­цисткою»? Удостоїлася вона уваги російських папарацці, коли різко прокоментувала скарги львів’ян на нахабну поведінку деяких переселенців (головне — чоловіцтва) зі Сходу. То вони не хочуть жити в селі, а — тільки в місті. То дай їм те, дай інше. «Вони могли вивісити прапор і розказувати, що «Мы тут ждем Россию, а вы нас должны кор­мить». Це для мене нонсенс. Я не розумію, як можна бути наскільки невдячними... І мені все це пишуть. Тож мене все це дістало... Я написала, що треба зібрати групу пацанів, хай вони мужиків усіх посадять — і на До­нецьк — «отстраивать свою Ро­дину». Я так зрозуміла, що лю­дям не вистачає плану дій, і я їм його видала, причому він досить лояльний був...».

Отак «правосечка» Марія Зві- робій і опинилась у фокусі ува­ги російських ЗМІ. З’явилася їм нова зірка телеканалів. Крупна «неонацистка».

Чи переймається вона такою славою?

Поіронізувала — і квит. Бо ж у неї клопотів вистачає на десятьох. Але й моральне за­доволення відчуває: хлопці з її табору підуть на фронт справді добре підготовленими.

(Далі буде).