МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

(Продовження. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №№3, 6 за 2016-ий рік).

Уявімо собі, що може діятися в душі агро­нома, коли він окидає поглядом некошені пшениці донецького степу. В нашо­му уявленні Донбас — це здебільшого шахти, терикони, рудники. Але Донбас — це ще й глибокі та щедроврожайні чорноземи.

Певно, з жалем і болем оглядає поля цей чоловік, який відгукується на позив­ний «Американ». «У миру» він — агроном Ружинського району на Житомирщині. А ім'я його — Олександр. Його мобілізували ранньої вес­ни минулого року до 26-ої Бердичівської мехбригади — і він поміняв своє, одне з найдревніших у світі ремес­ло, на ремесло воїна.

Чому він саме «Амери­кан»? У цьому позивному — відлуння родової історії, про яку цікаво написала Людми­ла Коханець. Олександрів прадід їздив на заробітки до Америки. І буцімто там за­робив капітал. Повернув­шись додому, загосподарю­вав на широку руку. Однак — революція, експропріація, колективізація... — і все здо­буте мозолями пішло прахом. Лише прізвисько «Америка­нець» або «Американ» ли­шилося за ним. А це ожило в такій ролі його правнука, яко­го побратими з бригади ухва­лили рекомендувати голов­ним агрономом Донеччини після перемоги. «Американ» однікується, каже, що в ньо­го й побіля Ружина вистачить роботи, однак побратими певні: ще переконають йоготут загосподарити. Треба ж тут наших людей лишати якнайбільше.

Воює разом зі своєю бри­гадою потомственний хлібо- роб. І не дуже розказує, що в нього на думці, коли бачить, як снаряди й міни шматують вибухами зарослі бур'янами хлібні поля.

Чи могло йому таке при­снитись у найстрашнішому сні, що раптом стане люди­ною війни?..

Ще одна людська доля, втягнута у війну.

Очевидно, не припускав собі й думки вже 56-річний Віктор Ожогін, тепер колишній директор Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії, що йому доведеться стати командиром взводу Національної гвардії. Він сам штурмував військкомат — відмовили: у вас уже ж вік — передпенсійний. Знову нага­дував про себе — не брали. Нарешті й про нього згадали. Успішно пройшов медкомісію. Оскільки старший лейтенант запасу, відразу ж призначили комвзводу.

Коли пішла інформація, що взводові Ожогіна перед відправленням у зону АТО потрібне відповідне споряд­ження, спрацювала журна- лістська солідарність. Швид­ко зібрали поміж себе кошти на обмундирування, берці, бронежилети та все інше. До­помогли коштами й постійнчитачі. Всю цю епопею опи­сала колега Ожогіна Лілія Музика в своїй розповіді про журналістський взвод (так його назвали), який відправлявся на оборону Маріуполя.

Ожогіна запитують — чому пішов воювати. Відповідає: відчув у собі належний досвід. Служив на флоті, пройшов військову кафедру в Інституті журналістики. Не почувається на свій вік, бо має хорошу фізичну підготовку. А головне — він патріоттелевізором. Він виріс на Луганщині. Його колишні од­нокласники — здебільшого в «ополченні ДНР». А він почувається у своїй рідній стихії з протилежного боку. З нашого, українського. Адже тут народилися його діти, тут він духовно формувався. Тут складалася його творча біографія, в якій, до речі, була й депортація з журналістики.

Його звільнили з поса­ди гендиректора обласної телерадіокомпанії, коли на президентському Олімпі з’явився Янукович. Перед ви­борами Ожогін кілька разів пустив в ефір документаль­ний фільм «Кримінальна окупація». Це був єдиний державний канал, котрий насмілився показати епо­пею приходу Януковича до влади. Йому погрожували в’язницею, пропонували ве­лику суму, обіцяли лишити на керівній посаді, якщо надалі не покаже анонсовану другу частину фільму. Показав.

Дружина саме народила дитину, тяжко хворіла.

А він, безробітний, став нянькою. Всяко тоді було, коли зробив відкриття, як катастрофічно зменшилося в нього приятелів. «Ожогін ніколи не працюватиме на телебаченні — це був присуд, який не підляглав оскаржен­ню. Він працював таксистом, сторожем, охоронцем. А коли розпочалася війна, Ожогін прийняв те рішення, до яко­го був внутрішньо готовий. Розповів у інтерв’ю, що має мрію визволити від терористів Луганськ і прийти там на мо­гилу батька, також старшого лейтенанта Івана Ожогіна, й відрапортути йому, що ворога цієї землі розбито...

Коли пишуться ці ряд­ки, прийшла сумна звістка про загибель Іси Мунаєва, ічкерійського бригадного генерала, що був одним із найхоробріших польових командирів Джохара Дудаєва. У складі інтернаціонального батальйону імені Дудаєва він воював проти російських інтервентів та їхніх найманців.

Він ще юнаком у першу російсько-чеченську війну прийшов у батальйон, котрим командував його батько. А під кінець тієї війни батальйон уже називався іменем заги­блого Мунаєва. І тоді коман­диром батальйону став він. Як розповів кореспондент чеченської редакції «Радіо Свобода» Льома Чабаєв, Іса Мунаєв був останнім із по­льових командирів, який у другу війну залишав зруй­нований і охоплений вогнем Грозний. У війні він втратив батька, доньку, сестру.

Потім жив в еміграції в Данії, де в нього лишилися дружина й син. А коли по­чалася війна в Україні, він прийшов нам на допомогу, очоливши батальйон імені Джохара Дудаєва. Саме міжнародний доброволь­чий, в якому є чеченці, гру­зини, азербайджанці, хор- вати, українці, росіяни, що зібралися під нашим знаменом для оборони свободи й незалежності не тільки України, бо російський імперіалізм вже реально загрожує всій Європі. Семен Семен­ченко повідомив, що він зро­бить усе, аби цей батальйон було визнано в нас офіційно.

У ЗМІ — тисячі імен на­ших людей, яких вихор війни зірвав із їхніх мирних домівок і кинув на фронт.

Для одних із них напад саме Росії став потрясінням, оскільки вони вірили в «старшобратні» байки. І їм досі здається, що якби рап­том Путіна не стало, то війна зупинилася б, бо, на їхню гадку, Путін — причина всіх бід. Вони ще не збагнули, але вже скоро збагнуть, що Путінові дії — це вираження настроїв і бажань сучасної Росії, враженої бацилами імперіалізму й нацизму.

Для інших нічого несподіваного в російській агресії не було. Вони розуміли, що рано чи пізно це має статись. Як тільки-но Україна переста­не слухняно плентатися на налигачі за Росією, Росія по­каже ікла.

Борис Гуменюк, заступник командира батальйону ОУН, сказав: «Коли почалася війна, я раптом зрозумів, що підсвідомо готувався до неї. Мабуть, українці десь на генетичному рівні зна­ли, що рано чи пізно цей звір на нас нападе. Якщо ми не здолаємо його зараз, дозволимо захопити наші території, то за десять років воюватимуть наші діти, а ще за 30 років — наші онуки. Ми хочемо раз і назавжди вирішити цю проблему».

Про них знають мало. Але вони — є. Інформація про їхню боротьбу вже просочується в соціальні мережі.

На Донбасі проти сепара- тистів і російських найман- ців успішно воюють місцеві партизани. «Тіні» — так називається донецький пар- тизанський загін. Його анонімний командир (така си- туація, що мусить домежно конспіруватися) дав інтерв’ю, в котрому висловився з кількох принципово важли­вих моментів. По-перше, на Донбасі далеко не всі «ватни­ки». (Дехто з наших патріотів безапеляційно стверджує, що «донецькі» — це безнадійно антиукраїнські, мовляв, вони всі там одним миром мазані). Так от — партизанський загін весь складається саме з до­нецьких. Він, за словами ко­мандира, діє від Новоазовсь­ка до Донецька. А чому саме «Тіні»? Командир пояснює: «Ми ж тіні ворогів. Ми завжди поруч із ними. І як не можна вбивати власну тінь, так не можна знищити й нас».

На запитання кореспон­дента, що вже є на рахунку «Тіней», командир перелічує: знешкоджено Андрія Бори­сова («Чечена»), колишньо­го коменданта Маріуполя, разом із його охороною, російського генерала Сергія Андрейченка, польового ко­мандира Рафі Абдул Джаба­ра, командира снайперської групи Аміра Алданова, російського генерал-майора Петра Павлова...

Це — тільки, сказати б, ворожа номенклатура, а вже про «ватників» із голосними позивними тут і не йдеться — їх справді немало.

Загін ставить перед со­бою не тільки амбітні за­вдання знищувати керівний склад сепаратистів та ви­щих російських офіцерських чинів, а й надавати цінну оперативну інформацію на­шому командуванню. «Тіні» проводять й операції іншого характеру. Вони двічі бра­ли Маріупольський міськвиконком. У квітні, за слова­ми командира, штурмували його голіруч. Тоді й здобули дорогоцінні трофеї — зброю. А коли внаслідок зради мера Хотлубея міськвиконком удруге опинився в руках сепаратистів, «Тіні» вдруге звільнили його.

Партизани захоплюють ворожу техніку (БТРи й БМП) і знищують її. Координують свою діяльність із частина­ми наших Збройних сил і до­бровольчими батальйонами. На запитання кореспонден­та, де вони беруть усе для себе необхідне, командир відповідає: «Все потрібне є у ворога, в якого ми маємо те забрати; а ще й наші волон­тери допомагають».Є в тому інтерв’ю з-поміж цікавих фактів і подробиць партизанської війни в над­звичайно складних умовах і такий момент. Кореспон­дент зауважує: переважна більшість місцевого населен­ня сидить і чекає невідомо чого. На це командир (до речі, судячи з усього, бувалий у бувальцях чоловік — він пра­цював оперуповноваженим із особливо важливих справ) спокійно зауважує: мовляв, нехай собі й сидять, лиш би до зброї не смикалися й до «сепарів» не приставали. Й запевняє: тих із місцевих, хто влився до терористич­них загонів, дедалі меншає. «Людський ресурс має властивість закінчуватись. Я розумію, що Кремль перетво­рив Донбас на зону утилізації свого генетичного сміття. Але рано чи пізно й це джерело вичерпається...».

Командир «Тіней» не схитний у своїй вірі: настане день — і наші війська разом із партизанами) візьмуть До­нецьк. І це стане крапкою у цій війні, де з ворогом воює не так влада, як народ. А на­род в Україні — на противагу Росії — сильніший за владу. І тут — наш великий резерв і велика сила.Доброволець п’ятого ба­тальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК) з по­зивним «Гатило» до війни був тренером з бойових мистецтв. Там, біля Пісок, він — коман­дир резервної роти. В Києві бував, як мовиться,наскоком. Купував для добровольців усе необхідне спорядження. І знову — назад. Кореспон­дент «Українського тижня» Роман Малко записав моно­лог «Гатила» на теми життя й війни.

Ось два характерних мо­менти, котрі допоможуть від- чути війну вкраїнською ду­шею.

(Далі буде).