МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

(Продовження. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №№3, 6, 7 за 2016-ий рік).

Війна між Росією та Україною йде не тільки на Донеччині та Луганщині, де, як стверджують російські вожді й ЗМІ, буцімто немає жодного представника російських регулярних військ (то, мовляв, усе — обурені діяннями «київської хунти» доб- ровольці). Війна ця виразно вилунює в дипломатичних ка­налах не тільки Європи, Аме­рики, а й багатьох країн світу на різних континентах. Це, як уже мовилося, також і тоталь­на інформаційна війна.

Інформація, а точніше сказати, дезінформація в усі часи була важливою зброєю. У всіх війнах полководці на­давали їй великого значен­ня. Загальновідомі слова Наполеона Бонапарта про силу газет, хоча тодішні ЗМІ (тільки на паперових носіях!) супроти сьогоднішніх — то як кам'яний вік у порівнянні з космічною ерою. Нині кожен індивід — це інформаційний продукт. Якою інформацією він «харчується», відповідно такою і стає його соціальна поведінка. Традиційне ін- формаційне «меню» РФ зу- мовлює всі політичні настрої її громадян і саму оптику при оцінюванні, здавалося б, найвіддаленіших од Росії та її інтересів світових подій.

Росія експлуатує всі наявні чинники. Ось, якщо вірити російському законодавству, відділена від держави церк­ва, котра нібито геть далека від мирської суєти й зовсім не втрачається в державні справи. Кожний високий чи­новник Росії і найдрібніший священик безапеляційно за­являть вам: церква — поза політикою. Але реальність на кожному кроці свідчить про зворотне.

Російська православна церква в Україні, яка чомусь називається Українською, але приналежною до Московсь­кого патріархату, — це погано замаскований елемент чужо (абсолютно зловорожої нам сьогодні) держави на теритої України. Це — не просто по­тужне російське лобі. Це — не надто замасковане дже­рело російської пропаганди. Вотчина патріарха Кірілла Гундяєва — анклав «Рус­ского міра» в наших кордо­нах. Не зайве нагадати, що президент Кучма був навіть більш ніж лояльний саме до цієї конфесії. А ВІктор Яну­кович визнавав тільки її і вся його рать повсюдно ущемля­ла Київський патріархат та українських греко-католиків. Усіма способами державна влада намагалася маргіналізувати ці конфесії.

Резолюція Гідності, яку, м’яко кажучи, так вельми не­прихильно зустріла Українська православна церква Московського патріархату, все ж змусила її очільників бути трохи обачнішими у своїх заявах і не так відкрито, як було досі, демонструва­ти свої проросійські настрої. Однак священичне воїнство конфесії дише тим самим московським духом. То там, то там в наших ЗМІ з’яв- ляється інформація, що попи московського розли­ву відмовляються відспівувати загиблих на війні українських героїв. Не один із церковників Московського патріархату «засвітився» в таборі сепаратистів; бували й випадки, коли дехто з них брався за зброю.

Українські ЗМІ докладно писали й про те, що священи­ки Московського патріархату закликають своїх прихожан саботувати мобілізацію, за­лякують тяжким гріхом убив­ства, закликають чоловіків утікати зі своїх сіл, коли там з’являються представники військкоматів. Після ново­го року така діяльність цих представників «п’ятої колони» стала ще наполегливішою. Вони, сказати б, із ряс пнуть­ся, аби зірвати в Україні мобілізацію.

Очевидно, що саме з переддення Революції Гідності й до сьогодні одним із найбільших моральних авторитетів у нашому суспільстві є патріарх Київський Філарет. Його позиція незмінно чітка й несхитна: режим Януковича стояв на неправді й тому мав загину­ти; в цій війні ми обороняємо від російського агресора свою землю, рідні могили — і це богоугодна справа. Цілком закономірно, що останнім ча­сом до Київського патріархату активно переходять церковні громади від патріархату Мо­сковського. Війна не могла не подіяти на паству. Багатьом відкрилися очі на те, що є правда і що неправда. Війна йде і через людські душі.

Характерно й глибоко симптоматично і Путінове раптове «подобріння» до українських заробітчан. До­певнившися, що «п’ята ко­лона» не надто просунулась у своїх успіхах, Путін раптом дозволив українцям в’їздити до Росії не за закордонним, як це вже було заявлено, а за внутрішнім паспортом. І термін перебування для них у Росії значно подовжено. По всій Західній Україні гастро­люють московські рекруте­ри — запрошують молодих чоловіків призовного віку на роботу до Росії. А коли вони з’являються на території сусідньої держави, тамтешні ЗМІ одержують дорогоцінний шанс показати і Росії, і світові: ось як реагують на указ про мобілізацію в Україні — всі втікають од неї до Росії.

Одне слово, війна в розпалі. В усіх своїх складових. Характерних саме для нашо­го часу.

У Росії добре розуміють: українська мобілізація — це не тільки поповнення сучасної армії. Це й надійний фундамент на завтра. Ті, хто пройшов відповідну бойову підготовку й брав участь у війні на Сході, «обстріляні» й підготовлені до захисту Віт- чизни, коли їх через якийсь час знову зможуть вирвати мобілізацією з цивільного життя.

Путін, бачте, на весь світ обурено волає: він стурбо­ваний «мілітаризацією України». В інтерв’ю газеті «Аль-Ахрам» 9 лютого ц. р. напередодні свого візиту до Єгипту Путін намагався по­трясти читачів такими циф­рами — 2014 року воєнний бюджет України виріс на 41 процент: «В текущем году он, по предварительным данным, увеличится бо­лее чем в 3 раза и соста­вит свыше 3 миллиардов — порядка 5 процентов ВВП страны. Безусловно, нас зто очень тревожит», — бідкається кремлівський правитель. Та ще ж буцімто й співчуває: українська еконо- міка «находится в крайне плачевном состоянии и поддерживается за счет международных средств». Ото, мовляв, на яку біду при­рекла Україну «київська хун­та».

І, звичайно ж, ані слова про російський фактор.

А напад тривоги Путіна, цілком очевидно, спричи­нений тим, що події розгор­таються не зовсім за його сценарієм. А серед них — і нова хвиля мобілізації, котру будь-що треба зірвати.

Поет Андрій Аюбка цілком правильно пише: «У цьому світлі яскраво проявляють­ся всі приховані російські агенти, що намагаються зірвати мобілізацію: це і так звані «громадські рухи», і деякі народні де­путати (як тут принагідно не згадати Шуфрича, Бой­ка, Мірошниченка та ін., — М.С.), фальшиві «комітети матерів» та проросійські ЗМІ. Дивує поведінка українського Міністерства оборони, яке, замість по­казувати країні найкращих добровольців і сумлінних призовників, зайняло позицію ображеної дитини, що рюмсає й скаржиться на неявку за повістками».

І ще такий важливий мо­мент, на якому наголошує поет:

«...варто наголосити, що переважну частину вояків слід мобілізувати з сило­вих структур — митниці, податкової, ДАІ, прокура­тури, держохорони, а решті запропонувати привабливі фінансові умови служби».

Виклики і загрози нашій мобілізації не повинні лякати нас. На війні — як на війні.

Треба перехоплювати ініціативу й не випускати її зі своїх рук. Те, що залежить од нас, Німеччина, Франція чи США нам не зроблять.

Наш порятунок — у наших руках.

А руки, слава Богу, в нас є.

А якщо до них додати ще й голову, то це вже — непере­можна сила.

Важлива дійова особа — волонтер

Очевидно, колись будуть написані численні книги про українських волонтерів. Це справжній національний феномен. Здавалося б, у суспільстві, безнадійно зде­пресованому і деградова­ному, всуціль зневіреному в ідеалах благородства (хіба ж хто про це говорив у часи Януковича?!) не може знай­тися стільки людей, які взяли на себе відповідальність за Майдан. Людей, які не тільки боролися проти режиму, а й інвестували в революцію, взяли на себе всі турботи про сім’ї загиблих із Небесної сотні, опікувалися поранени­ми, організовували всю склад­ну логістику революційного Майдану.

Волонтерський рух ви­ник абсолютно стихійно й поширився враз із перши­ми трагічними годинами на Майдані. Під час війни з Росією наше волонтерство стало нагадувати широку по­вноводну ріку, котра тече че­рез усю Україну на Південний Схід, несучи на собі все, що вкрай необхідно для воїнів і тамтешнього населення. Во­лонтери роблять все, що не робить або робить дуже по­гано безнадійно неповоротка і не готова до діяльності в таких умовах державна ма­шина. Немає на світі такої справи, котру не подужає вгробити український чинов­ник.

Сьогодні в Україні по­над 50 волонтерських організацій, котрі допомагають нашим військовим та переселенцям. Ось тільки найвідоміші з них: «Крила Фенікса», «Вернись живим», «Допоможи армії», «Волон­терська сотня», «Підтримай армію України», «Допомога армії України», «Український мілітарний портал», «Коло народної довіри», «Народний проект».

Окрім Юрія Бірюкова, Олександри Тарасової, ініціаторів і творців «Крил Фенікса», часто звучать імена керівника «Армії SOS» Юрія Касьянова, а також Олени Масоріної, Діани Макарової, Віталія Дейнеги, Ольги Собко. Зрештою, всіх тут не назвеш, бо їх справді багато. Кількість волонтерів зростала з кож­ним днем. Як пише Андрій Кондратенко, «волонтерські організації діють в усіх ве­ликих містах України (крім підконтрольних терористам та російським військам) та сотнях інших насе­лених пунктів. Масштаби діяльності волонтерів в Україні на сьогодні дозво­ляють сказати, що рівень громадянської свідомості у наших співвітчизників значно виріс».

Революція Гідності при­несла в суспільство крах тотального когнітивного дисонансу, що придушив маси, подарувала нам політичну й громадянську емансипацію, що стала поштовхом до неможливої раніше соціально активної, креативної винахідливості в самоорганізації, творенні оригінальних громадсько-благодійних структур, котрі мають справді важливе зна­чення в суспільному житті.

Те, що в цивілізованому світі давно стало поширеним і характерним для нього яви­щем, швидко стає нормою і в нас.

Ідея французького пись­менника Анрі Дюнана, який ініціював створення Черво­ного Хреста, що став працю­вати на волонтерських заса­дах, пішла світом. За даними західних соціологів, 65% на­селення Землі так чи інакше брало участь у волонтерській діяльності. Найпоширеніше це явище в США, Канаді, Ірландії, Франції, Данії. У нас волонтерство на західний ма­нер зароджувалося в дев’яності роки минулого століття. Найініціативнішою в цьому сенсі віковою групою була мо­лодь, зокрема студентство. Та саме на Майдані і в цій війні волонтерство розрослося в масовий патріотичний рух. Наші волонтери — це можна стверджувати без будь-якого перебільшення — швидко і якісно зробили те, що мала зробити держава. Доки незліченна армія військових і цивільних чиновників пасивно споглядала катастрофічний стан національних Збройних сил саме вольовий порив волонтерів приніс порятунок українським воякам. Волонте­ри одягли й узули військових, надали їм необхідне споряд­ження, взагалі організували службу логістики. Страшно уявити, що могло б у нас ста­тись, якби не волонтери.

(Далі буде).