Він мав дивовижний дар - вдихати нове життя в старі речі. Саме за це побратими дали йому позивний «ЛЄҐО». Але зараз тисячі сердець мріють лише про те, щоб життя повернуло його самого додому, до родини, до квітів, які він так любив.
У циклі «Голоси зниклих», який започаткувала Шполянська міська рада, розповідь про Олега Вікторовича Павлюка — військовослужбовця, який зник безвісти 30 жовтня 2024 року.
Олег Павлюк народився 24 лютого 1984 року в селі Васильків Шполянської громади. Там минули його дитячі та юнацькі роки. З 2010 року він разом із сім’єю проживав у селі Павлівка Перша Звенигородського району.
Він зростав у багатодітній родині — був четвертим із п’яти дітей. Для близьких залишався людиною, на яку завжди можна було покластися: допомагав рідним, підтримував друзів, не відмовляв сусідам. Для матері — турботливий син, для дружини — партнер і підтримка, для дітей — батько. Двоє старших синів добре пам’ятають його, а наймолодший народився вже після зникнення Олега. Свого третього сина він бачив лише на знімку УЗД.
На службі побратими жартома називали Олега «мамою» — через його вміння дбати про інших. Він умів готувати, організовувати побут, слідкувати за закупівлями, допомагати з лікуванням і знаходити слова підтримки. У підрозділі його знали як відповідального та чесного «бухгалтера» групи. Олег вирізнявся спокійною вдачею, почуттям гумору і прямотою — не уникав складних розмов і не терпів нещирості.
У цивільному житті він любив працювати руками. Багато чого навчився від батька ще в дитинстві, тож удома чимало речей було зроблено власноруч. Окреме місце в його житті займали квіти — захоплення, яке перейняв від сестер. З весни до осені подвір’я родини доглядав сам. Рідні згадують, що він часто повторював: «Усе буде добре», і справді вмів знаходити вихід із непростих ситуацій.
Вже другий рік родина живе в очікуванні новин. Сини кажуть, що не сприймають батька як зниклого безвісти: для них він просто ненадовго пішов і має повернутися.
Рідні Олега Павлюка продовжують чекати. Чекають його повернення додому — до дружини, до дітей, до життя, яке він будував і любив.
За інформацією Шполянської міської ради