Багатьох в Україні вразила звістка про загибель лідера групи «Скрябін» ― Кузьми. Андрій Кузьменко залишив по собі не тільки мільйони шанувальників своєї творчості але і дружну люблячу родину. Для нього дружина, дочка та батьки завжди були дуже особистим, тому про них він ніколи майже нічого не розказував. Хіба що про маму, про те, яку роль вона зіграла в тому, ким Андрій став.
«Моя дорога птаха», ― так називається книга, написана матір’ю відомого співака і композитора, лідера гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка (Кузьми) ― Ольгою Кузьменко, яка щойно побачила світ.
В цій книзі Андрієва мама розповідає про дитинство, шкільні роки сина, його навчання в музичній школі, про сімейний відпочинок, студентське життя та навчання у медінституті, перші кроки в шоу-бізнесі. Публікує багато дитячих і юнацьких світлин Андрія, його пісні.
«...Я хочу сказати всім мамам, які мають маленьких хлопчиків,―дітей треба любити більше за себе, носити на руках, поки можете підняти з землі. Жодні муштри чи покарання не зроблять з вашого сина справжнього мужчину. Не бійтеся тулити до себе хлопчика, тримайте його за рученьку, допоки це йому потрібно. Ви свою любов переллєте в дитину, а вона, в свою чергу, буде ту любов віддавати іншим…» ― таку пораду дає Ольга Михайлівна всім матерям.
А ми пропонуємо вашій увазі уривок із цієї книги.
З глави «Війна»:
«...Байдужість вбиває все навколо себе», ― казав Андрійко. Байдужість до хамства, до рагулізму, до дій влади, тієї чи іншої, у Києві чи на місцях, породжує страшний настрій у суспільстві, воно не може за себе постояти і потроху провалюється в морок чорної мерзоти... Андрійко казав: «Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю».
Останні перед загибеллю слова пісень, які заповнили інтернет, це слова-лозунги. І ніхто ні до нього, ні, напевно, після нього зі сцени більше не відважиться, на жаль, сказати відкрито таких слів...
Війна… Вона перекроїла нас. Це лакмусовий папір для всіх. Вона ще далеко, але якщо ми будемо так думати, то вона постукає в кожні двері «церковним дзвоном», як співав Андрій. Він сам, не збираючи «з миру по нитці», купував машини й відсилав на передову, бо не можна виграти війну на шкільних автобусах, роздягненими й голодними, зате на чолі з «бочками»-генералами, які продають солдатські тіла ворогу. Все це вимагало великих коштів. Госпіталі ― він не ходив туди співати, там судома здавлювала горло ― він возив туди матеріальну допомогу, продукти, одяг.
Тому на прощання в церкві у Львові солдати «Айдару» принесли Андрієві медаль одного з них, яку він отримав за участь у бойових діях. Солдат сказав: «Покладіть йому медаль, він заслужив». Хлопці їхали на фронт. Сьомого лютого Андрійко збирався в АТО, але поїхали його товариші, без нього вже, привезли нам звідти відео звернення людей, які були за кілометр від фронту. Ці відважні люди говорили про мого сина зі сльозами на очах, їм було нестерпно шкода говорити про нього в минулому часі. Вони знали, що якби він жив, то виразив би їхні думки, голосно, не оглядаючись ні на кого, і його почули б.
Андрій не боявся, і в тому була його перевага. Він об’їздив уздовж і впоперек усю Україну під час війни, бо коштів треба було все більше. По страшних дорогах, гроші на які були вкрадені, цинічно вивезені по офшорах, а дороги ― руїни, як і Україна. Він знав все це не з екрана телевізора, де вже і не пробитися було поміж сірих, нікому не потрібних бездарних підлиз, він проїхав сотні тисяч кілометрів по асфальту, який вкрали, і ніхто нікого за це не покарав, бо всі поділилися. Наша Україна стала «Врадіївкою», і це йому боліло неймовірно. Про цей весь страх ми говорили з ним і коли він заїжджав з концертами додому, і по телефону. Чим більше він заглиблювався у проблему війни, тим більше брав роботи і їхав, їхав... О третій ночі повертався з концерту, спав кілька годин ― і вже літак о шостій чи сьомій годині ― летів далі. В одному з інтерв’ю сказав: «Я вже не можу на то всьо дивитися. Виріжу на своїй «Секвої» люк, поставлю кулемет ― і на передову...». З жалем казав: «Тим хлопцям покаліченим по 23—25, вони по віку ― мої діти, мені 46. Мам, як їм жити? Та їм навіть декому посвідчення АТО не дають!»
За кілька днів до загибелі з’явилися пісні «Панове депутати» та «Сука-війна». Більше і сильніше не сказав ніхто! Людина може так говорити і співати на повний голос, коли вже зашкалює жаль за тим бідним своїм народом, який на чужих і своїх панів просто батрачить. Про яку честь і гідність, виховану в їхніх дітях, можна говорити їм?
І так із покоління у покоління. Ви- роджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі ― «моя хата скраю», «а мені то треба?». Це найбільше зло ― байдужість! Якось буде, якось перемелеться. Стоїмо на майданах, слухаємо концерти про ніщо!
Андрій принципово не співав на Майдані. Він привозив ліки, дрова і казав: «Та то не співати треба, а купувати каски і бронежилети, бо їх всіх розстріляють впритул!»
І чи не був правий? Може, його загибель сколихне народ, і він озирнеться навколо себе? Може, не даремна його смерть, якщо тисячі людей вийшли на реквієми? Може, ті найсвідоміші уважніше прочитають його слова і задумаються? Тих слів його стане на два життя!
Він міг спокійно жити, співати про любов, їздити або переїхати в Польщу, де він виступав, і його знали, і не рвати серце...
Але Андрій збирався в АТО, госпіталі, й колесив по своїй країні-руїні, по її бездоріжжю і потрапив у яму на дорозі, з якої не було шансу вибратися з цієї війни. Дивна загибель, дивні його слова за кілька днів до трагедії: «Дорога до Кривого Рогу страшна, і я вам докажу це...».
А дорога була порожня, тільки велика яма на повороті, наповнена льодом, і єдиний колгоспний молоковоз, який завжди рано возив молоко по тій дорозі. І більше нікого... Всі, крім Андрійка, залишилися цілі й живі ― він, як завжди, взяв удар на себе...
...Чому ми слухаємо якісь завуальовані тексти, ритмічно проспівані зі сцени сприймаємо бажане за дійсне? А крик душі справжній почули тільки зараз? Пробудилися? Не поринайте знову в сон-летаргію. І Андрійчик усім вам в останньому альбомі подякує своєю піснею:
Дякую, люди, за то, шо ви є з нами і ми живі.
Дякую, люди, за то, шо ви кращим робите світ.
Дякую, люди, ми сто разів об’їхали навколо землі.
Дякую, люди, у кожному місті і кожному селі.
Дякую, люди! Дякую, люди!..
Підготувала Лариса БАЧИНСЬКА.
ЦИТАТИ ВІД КУЗЬМИ:
* Змінюйте світ на краще, піклуйтеся про нього, тому що ви в ньому живете!
* Краще бути оптимістом, який нічого не знає, ніж загинатися і ростити собі горб від того, що навколо самі проблеми.
* Краще висушити одну дитячу сльозу, ніж пролити ріки крові.
* Помітив, що для того, щоб зробити людину щасливою, не потрібні якісь величезні простори. Досить включити фантазію і облаштувати той мінімум, який вже є, щоб відчувати себе краще.
* Мій дім — єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей.
* Справжнім друзям не забудь, подзвони! Бо добре чи зле, з тобою завжди вони...
* Колись Чехов сказав дуже життєву річ: кожна дія, яку ми робимо зараз, вже в цей момент впливає на наше майбутнє. Можна опустити руки, сказати: немає грошей, немає бажання... А можна засукати рукави і вже зараз починати плекати своє майбутнє!