130-річна вишиванка з Черкащини "бачила" колективізацію, заслання і війну. Власниця вишила її ще дівчиною у рідному селі на Шполянщині, а зберегла та передала шкільному музею донька жінки, розповів Суспільному учитель і керівник музею народознавства "Джерело", що у Смілянській школі №12 Микола Клімашевський.
"Засланська" сорочка
Вишиванка Параски Кліщ – найдавніша в музеї народознавства "Джерело", що у Смілянській школі №12. Серед восьми сотень унікальних експонатів тут – ціла колекція вишитих сорочок, "наймолодшій" із яких – 60 років, розповів Микола Клімашевський.
"Параска Кліщ вишила цю сорочку у 1890-му році в селі Водяне на Шполянщині. Молодою дівчиною вона вийшла заміж у Нечаєве, в ній же туди й переїхала", – розповів учитель.
Родина Параски Кліщ була великою – пара виховувала вісьмох дітей. А ще – багатою: мали коней, корів. Були працьовитими, щедрими, допомагали людям. Однак, під час колективізації їх розкуркулили. Забрали все – лишилися тільки хата і дворище.
Перший рік "нових порядків" вони ще якось пережили. А наступної весни засадили городиною все біля домівки, переповів Микола Клімашевський. Але Параска розуміла, що сім'я все одно не виживе, якщо щось не робити. І подивлялася на колгоспне поле.
"Коли зібрали пшеницю і загнали на поле тварин, жінка пішла шукати те, що лишилося. Миші ховали у нори зерно, тому можна було знайти поодинокі колоски. Вона назбирала їх пригорщу, а коли йшла з вузликом, її наздогнав голова сільської ради. За це її засудили і вислали з села. Покарання вона відбувала на Колимі – солила там рибу. У цій сорочці солила", – додав він.
Ще до Другої Світової війни Параска намагалася повернулася в рідне село, однак її не пустили – хату конфіскував сільський голова і жив у ній.
Під час війни нацисти дозволили жінці повернутися додому. Однак після визволення села повернувся колишній голова і її знову вигнали з власного дому. Хоча жінка заплатила всі податки, навіть за час, коли там не жила.
За розповідями, жінка була в розпачі, але разом із донькою багато та сумлінно працювала. Спочатку жили у дворищі одного з родичів, згодом збудували собі власну хатку – маленьку і вогку напівземлянку.
Але були щасливі, бо мали своє, розповів директор музею. Донька ще й виховувала сина.
Параска Кліщ хотіла, аби її поховали в цій же сорочці, додав учитель. Однак незадовго до смерті передумала: зізналася, що й так надто багато випало на її долю. І вишила собі на похорон іншу.
Цю ж, "засланську" сорочку, передала до музею її донька.
"Двох однакових вишиванок в Україні не було"
На сорочці Параски Кліщ замість усіх швів зроблена мережка також є вкраплення чорними нитками на рукаві. Це не помилка і не випадковість, а своєрідний оберіг, що мав захищати її власницю від лихих очей та "інших нечистостей", розповів керівник музею.
Крім цієї сорочки у "Джерелі" є ціла колекція вишиванок, зібраних з усього світу, і кожна із них – неповторна і теж має свої особливості.
"У давнину вважалося, що дівчина, яка йде заміж, повинна мати шість вишитих сорочок. По них дивилися, яка з неї буде господиня. Тому кожна старанно створювала свою композицію, добирала символи, вигадувала візерунок. Двох однакових вишиванок в Україні не було", – зауважив Микола Клімашевський.
Вишиванкам із колекції музею – від 60 років і більше, багато таких яким за сотню.Більша частина з них –із Середньої Наддніпрянщини, однак є і з Закарпаття та інших регонів України. А ще – з-за кордону. Перша взагалі "приїхала" з Грузії. Всі їх, як і інші експонати, Микола Володимирович збирав сам.
Створити музей народознавства він вирішив у 2003-му, коли переїхав вчителювати у Смілу зі Шполянщини. А вже у 2004-му його офіційно визнали зразковим. Надихнувся, додав учитель, Гончарівськими читаннями.
Однак "познайомився" із вишивкою значно раніше – в дитинстві. Вправною майстринею була його мати. У весь свій вільний час вишивала. Від неї у сина лишилося чимало рушників та інших виробів.
Зокрема, особливо цінною для Миколи Володимировича є картина "Олег прощається з конем", яку вона вишила, коли він був ще немовлям.
"Мене часто запитують, чому в музеї речі не лише з Черкащини. Я завжди кажу так: хотів, аби діти бачили відмінності між вишиванками з різних міст, областей, країн, мали з чим порівняти".
Школярі не лише порівнюють, а й самі досліджують вишиванки. Організовували навіть кілька експедицій. Крім того, діти приходять до музею на груток, аби займатися писанкарством, витинанкою, ізониткою – в кого до чого лежить душа. Учитель уже має цілу колекцію дипломів та інших нагород учнів.
Крім вишиванок, у музеї зберігають вишиті рушники, вироби майстрів, старі світлини та речі, якими користувалися в побуті українці в різні століття. Є навіть верстат, на якому пряли жінки, і кожен відвідувач може побачити, як відбувався цей процес. На один рушник ішло кілька кілометрів пряжі, розповів Микола Володимирович.