Для Людмили Юрченко квіти спочатку були лише захопленням, яке з’явилося під час декретної відпустки. Згодом воно переросло у власну справу - родина облаштувала чотири теплиці, вирощувала квіти та продавала їх людям. Повномасштабна війна змусила сім’ю залишити рідний дім. Разом із собою вони намагалися вивезти все, що могли врятувати, а вже в Мар’янівці почали відновлювати господарство.
Жінка розповіла журналістам Шполяночки про життя на Донеччині, евакуацію, втрату рідного дому та початок нового життя на новому місці.
Людмила разом із чоловіком та двома дітьми проживала у Михайлівці Покровського району Донецької області. Має освіту у сфері банківського та податкового обліку. Старшій доньці нині 18 років, молодшому синові - 14.
Після народження другої дитини майбутня квітникарка була у декретній відпустці. Саме тоді вирішила спробувати вирощувати квіти. Спочатку їх було небагато, але поступово це захоплення переросло у власну справу.
«Я після народження другої дитини була в декретній відпустці. І тоді мені захотілося виростити квіточку. От я з цього і почала. Потім почала більше і більше - і це вже стало моєю справою», - розповідає Людмила.
Приблизно з 2016 року родина вже мала чотири теплиці. Одна з них була зимовою та розташовувалася біля будинку, ще три - на городі. Їхній розмір становив 8 на 25 метрів.
«А та, що біля дому, була взагалі за останнім словом техніки. Там і надуви були, і повністю опалення, і вулкани - все було дуже гарно», - згадує жінка.
Чоловік Людмили працював на шахті «Західна» у Покровську. Подружжя займалося господарством, а вирощені квіти продавали. Та життя на Донеччині не було спокійним - обстріли люди чули ще з 2014 року.
«Ми настільки з 2014 року звикли до обстрілів. Бувало всяке: то було гучно, то тихо. У нас же все поблизу - Донецьк, Мар’їнка, Авдіївка. Коли там було гучно, то й у нас було чути», - говорить вона.
Навіть після прильотів родина не залишала господарство. Одного разу вибух пошкодив теплиці, але їх знову відновили.
«Було таке, що біля нас був приліт, і теплиці порозліталися в різні сторони. Це було 23 лютого. Ми знову натягнули всі теплиці й пішли торгувати перед святом 8 березня. Бо квіти - вони ж чекають», - розповідає Людмила.
Коли обстріли посилилися, чоловік почав працювати ближче до дому - на шахті «Котляревська». Діти навчалися дистанційно, а повсякденне життя дедалі більше підлаштовувалося під воєнні умови.
«Діти були вдома, навчання - дистанційне. Світло включали, виключали. Чоловік працював на шахті «Котляревська», бо в Покровськ було далеко їздити. Та й обстріли стали сильніші», - каже жінка.
У 2024 році сім’я наважилася залишити Михайлівку. До цього їх підштовхнули обстріли, які вже безпосередньо дісталися їхньої вулиці.
«Коли вже нашу вулицю накрило 24 КАБами, тоді ми вирішили їхати. А якщо виїхати і все вивезти - це дуже-дуже багато грошей коштує», - пояснює Людмила.
Залишати господарство напризволяще не хотіли. Теплиці довелося розбирати, а для перевезення майна наймати вантажівки.
«Ми різали всі теплиці, вивозили абсолютно все, тому що кому воно там залишиться? Наймали машини. Одна машина коштувала 50 тисяч гривень. Ми з батьком разом за місяць до того сіли і поїхали, як то кажуть, у невідомість», - згадує вона.
Першою Людмила разом із батьком приїхала на Шполянщину, щоб придивитися до житла. Спочатку будинок шукали через інтернет. Батько знайшов його через оголошення на OLX, однак після приїзду до Матусова виявилося, що він непридатний для проживання.
«Ми через інтернет знайшли будинок. Абсолютно нікого тут не знали. Приїхали, а там виявилося, що він у такому стані, що в ньому жити не можна. Ми виїхали з Михайлівки о четвертій ранку, а о дев’ятій вечора були вже в Матусові - посеред вулиці, нічого тут не знаємо. Переночували в Шполі, в готелі», - згадує жінка.
Наступного дня, коли Людмила з батьком їхали назад зі Шполи, дорогою через Мар’янівку вона звернула увагу на дерева та в’їзд у село.
«Коли їхали назад зі Шполи повз Мар’янівку, мені так сподобалися ці дерева. Мені так цей заїзд сподобався - просто шикарно. Я так захопилася деревами», - говорить вона.
Саме тоді Людмила вирішила придивитися до Мар’янівки як до нового місця для життя. Місцеві жителі допомогли з переїздом - зокрема, знайшли людей, які допомогли розвантажити привезене майно.
«Я дуже вдячна сусідам і небайдужим людям. Вони нам дуже допомогли. Коли приїхали діти з батьками, треба було, щоб хтось розвантажував автомобілі. Вони знайшли хлопців, домовилися з ними. Ті приїхали і допомогли», - каже Людмила.
Після цього батьки та діти переїхали на Шполянщину, забравши із собою речі та майно. Людмила з чоловіком ще близько місяця залишалися на Донеччині, оскільки продовжували працювати на шахті.
«Ми з чоловіком ще не могли приїхати, тому що працювали і я, і чоловік на шахті. Треба було щось заробляти, адже треба було тут дітей годувати. Батьки пенсіонери, а на пенсію багато не проживеш», - розповідає Людмила.
Із власниками будинку родина домовилася про поступову виплату коштів.
«Ми вже домовились з господарями, що будемо виплачувати кошти за будинок. Вони погодилися», - додає жінка.
Людмила з чоловіком остаточно переїхали до Мар’янівки 18 серпня 2024 року. А вже 23 серпня їхній будинок у Михайлівці був зруйнований прямим влучанням. Також зруйнованою залишилася батьківська оселя.
«Ми приїхали сюди 18 серпня. А 23 серпня нашого дому вже не було - пряме влучання. Немає. І батьківського дому теж немає. Шахта вже не працювала через повномасштабні обстріли. Коли ми звідти їхали, то навіть вікна повиймали. Повертатися уже немає куди. Нічого не залишилося», - говорить Людмила.
Після переїзду подружжя одразу взялося відновлювати те, що роками створювало на Донеччині.
«Ми все, що там порізали, повністю все сюди перевозили. І першим ділом почали ставити теплиці. Мабуть, через тиждень уже почали їх ставити. А в листопаді теплиці були повністю зібрані. Уже були замовлені квіти, насіння - ми вже почали працювати», - розповідає жінка.
Нині у господарстві три теплиці. Одна з них опалюється дровами, дві інші - без опалення. Взимку за температурою в теплиці доводиться стежити навіть уночі.
«В одній повністю опалення, топимо дровами. Дві не опалюються. А в опалюваній взимку треба і вночі вставати, і стежити, щоб усе працювало, щоб нічого не замерзло», - каже Людмила.
Асортимент господарства широкий - тут вирощують квіти, розсаду, сезонні овочі та зелень.
«Ми вирощуємо абсолютно все: квіти до 8 березня, однорічні квіти, розсаду, огірки, помідори, перець, зелень - повністю все», - розповідає вона.
Після переїзду довелося налагоджувати нові зв’язки з покупцями. Частину клієнтів Людмила знайшла серед земляків із Михайлівки та Покровська, які також опинилися далеко від рідного краю.
«Тут ми вже і своїх земляків із Михайлівки, і з Покровська познаходили. Вони приїжджають, купують квіти. Земляки знаходять нас», - говорить жінка.
На Донеччині квіти Людмили купували навіть військові.
«В останній рік, у 2024-му, у нас були обстріли, але я квітами повністю розпродалася. Військові приходили, купували квіти. Там я дуже добре розпродавалася, хоча конкуренція була шалена», - згадує Людмила.
Тепер сім’я вирощує власну розсаду для продажу, а на ринок везе свіжі овочі.
«Я виїжджаю на ринок із помідорами та перцем, а чоловік - з огірками», - розповідає вона.
Поступово з’явилися і постійні покупці, а продукцію почали знаходити й нові клієнти.
«Багато хто нас знає, до нас їздять. Маємо своїх клієнтів. Уже й за квітами приїжджають, мені дуже приємно», - каже Людмила.
Після переїзду родина не будує далеких планів. Зараз вони просто працюють і поступово облаштовують життя на новому місці.
«Ми вже, напевно, так звикли, що на майбутнє ніколи нічого не плануємо. Кожен день щось цікаве і новеньке у нас», - говорить жінка.
Донька Людмили нині перебуває у Польщі, а син навчається у 9 класі. Найбільше вона хоче, щоб діти росли в хороших спокійних умовах, здобули освіту та мали роботу.
«Хочеться, щоб діти росли в добрих умовах. Хочеться, щоб вони вивчилися, щоб у них була робота. От за це мріємо, щоб у них усе добре було».
А найбільше бажання Людмили після всього пережитого - щоб нарешті стало тихо та мирно.
«Ми працюємо. Це саме головне. І хочемо, щоб було тихо та мирно, щоб усе нарешті налагодилося».