Шполянин Максим Недопас спочатку був призваний до лав ЗСУ за місцем проживання - до Першого відділу Звенигородського РТЦК та СП. Згодом його перекинули боронити Україну на один із найгарячіших напрямків фронту. Уже вісім місяців він тримає там оборону. Його розповіді про будні, братерство побратимів і щиру допомогу людей доводять: навіть у пеклі війни є місце для людяності та підтримки.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з Максимом і дізналися, що допомагає йому не втратити сили, які є негласні правила на фронті та кого згадує з особливим теплом.
Найстрашнішим на початку, каже боєць, була не стрілянина чи вибухи, а невідомість, що чекала попереду.
«Найскладніше було в перші дні. Кожен вибух, кожен дрон здавалися нереальними. Тоді найбільше лякала невідомість. Зараз до всього звикаєш, але тоді це було найважче», - згадує він.
Найбільше його вразило справжнє братерство між бійцями.
«Коли ти в розпачі, все дістало, а хлопці піднімають настрій. Дуже важливо, з ким ти поруч. Підтримка побратимів - це сила», - каже він.
У підрозділі Максима є багато хлопців із Черкащини і він згадує їх із теплом та повагою.
«Єжель Володимир із Лисянського району - сержант роти. Він формує групи, готує до завдань, переживає за кожного. Коли хлопці йдуть на бойове завдання, він ночами не спить. Є ще наш старший сержант Владислав Іщенко. Він служить із початку 2023 року, до того був у ТРО. Дуже відповідальний. Навіть після поранення не залишився вдома, одразу після госпіталю повернувся на фронт, бо знав, що у нас важка ситуація. Є Сергій Поліщук із Соболівки. Людина надійна, завжди підтримає. А ще він - головний сержант першої роти. А перші роти завжди вважаються найбойовішими, на них лягають найскладніші завдання. Бувало, що він виконував навіть обов’язки командира роти, коли офіцера не було», - розповідає Максим.
Гумор і тепло рідних допомагають зберігати моральний дух у найважчі хвилини.
«Ми багато жартуємо, щоб розрядити атмосферу. Дзвінки від рідних і друзів теж багато значать. Навіть коли вдома просто кажуть «привіт», це гріє», - усміхається він.
На фронті є свої негласні правила, яких дотримуються всі.
«Ніколи не кажемо «до побачення», коли йдемо на позиції. Краще обійнятись або підібрати інші слова, але не це. Один раз хтось сказав, і всі не повернулися з позиції. З того часу більше ніхто цього не говорить», - ділиться Максим.
Він пригадує історію, яка назавжди закарбувалася в пам’яті.
«Наші хлопці понад 20 днів тримали оборону в оточенні. Їх штурмували щодня, але вони вистояли й вийшли без втрат. Жодного трьохсотого. Це заслуга і командування, і їхньої витримки. Чесно, не кожен би витримав таке пекло», - згадує воїн.
Особливу вдячність Максим висловлює волонтерам, які завжди поруч.
«Окрема подяка Лілії Усик та Анатолію Лавроненку за автомобіль, який нам передали. Ми шукали машину з травня, бо з технікою була проблема. І от завдяки їм отримали авто, яке на днях поїде на передову», - розповідає Максим.
Але потреби фронту залишаються актуальними.
«Наші хлопці на передовій уже втратили одну машину, яка згоріла під час виконання бойового завдання. Тепер знову виникла потреба в техніці для виконання завдань, зокрема у квадроциклі, адже він допомагає швидко пересуватися на позиціях», - пояснює він.
Максим наголошує: кожен може допомогти армії - морально, донатами або через волонтерів. З особливим теплом він згадує випадок, який довів, що народна підтримка безцінна.
«Якось бабуся дала нам три банки тушонки. Каже: «Не багато, але від душі». А в неї пенсія - три тисячі. Вона сказала, що кожного місяця її дід відкладає по 100 гривень на донат. Це неймовірно! Пенсіонери, які самі ледь виживають, допомагають армії. Це дуже зворушує», - говорить боєць.
Незважаючи на пропозиції нових посад, Максим залишається зі своїми побратимами.
«Ми згуртовані, організовані і готові виконати будь-яке завдання. Ми як одна сім’я і працюємо як одне ціле», - додає він.
Дома на нього чекають дружина з маленькою донькою та батьки, які щодня моляться за його повернення. Максим обіцяє: одного дня він повернеться додому з перемогою, щоб знову відчути тепло родинного дому і разом радіти мирному життю.