«Іван Григорович Медяник подобається багатьом. Високого зросту, неабиякої сили, він приваблює водночас привітною, щирою своєю вдачею. З ним легко спілкуватися, говорити... Його доля здавна поєдналась з хліборобською працею. Все краще в ньому від вирощеного власноруч хліба, від краси поля, в яке закоханий з дитинства», ― так писала про жителя Лебедина Івана Медяника районна газета у 1978 році. Саме тоді відомий в селі механізатор колгоспу імені Петровського (с. Лебедин) був удостоєний високої нагороди ― ордена «Знак Пошани». Іван Григорович неодноразово виходив переможцем соціалістичних змагань серед механізаторів колгоспу, був ударником комуністичної праці. Його портрет прикрашав районну Дошку Пошани.
Доля цього чоловіка все життя була поєднана з хліборобською працею. З 1963 року Іван Медяник трудився в Лебединському колгоспі імені Петровського. Коли закінчив курси трактористів, йому довірили трактор КДП-35. Це був його перший трактор, на якому тоді ще молодий механізатор працював п’ять років. Потім ― на колісному МТЗ-5, згодом пересів на новенького ЮМЗ-6. Оснастивши його «фуражиром», різав солому на січку. Ще пізніше ― працював на молочнотоварній фермі. Дбав про годівлю худоби, завозив у кормоцех корми, засипав їх у змішувач, підвозив готовий корм на робочі місця доярок.
Так і життя пролетіло в колгоспних клопотах... Своїми руками збудував будинок, разом із дружиною виховував трьох дітей. Діти виросли, дружина померла. Не склалося якось життя з іншою жінкою. Так і залишився у свої 80 наодинці зі своїми спогадами та думками.
Звичайно, не такої старості хотілося чоловікові. Та нічого не поробиш. Він на життя не скаржиться. Не хоче бути нікому тягарем. Чотири роки тому винайняв невеличку хатинку в Лебедині прямо біля кладовища. Облаштував її. Його маленьке домашнє господарство дуже скромне, але чоловік тримає його у порядку, сам зовсім не вживає спиртного і не палить. В маленькій кімнаті будиночку гоподаря зігріває його душу ― як нагадування про минулі заслуги ― великий портрет ― саме той, що колись був на районній Дошці Пошани... Подивиться на нього ― і згадає чудові роки, коли ще був молодий та бадьорий.
...У довгі літні дні час для Івана Григоровича тягнеться повільно. Вийде надвір, сяде на лавці, погляне у ясне високе небо і порине у спогади...
― Моя мати померла, коли мені було 7 років. Батько тоді покинув матір. І мене хотіли віддати в інтернат. Та материна сестра не дозволила. Замінила мені неньку, хоча у самої було двоє дочок, ― розповідає він .― В школу пішов переростком. В 14 років вже працював у колгоспі― канавки копав, був їздовим на конях.
Згадується Івану Григоровичу, як бігав у кузню до свого батька. Вчився у його напарника ― Олексія Масла ковальській справі.
― Можливо, згодом став би я ковалем, та кум мій, який працював трактористом, запросив ремонтувати трактори. Погодився, ― каже чоловік. ― Отак все життя в колгоспі, на тракторі, у полі. Зрання і до смеркання. Коли вдома треба було щось зробити, вставав у три години ночі і до ранку косив, по рався, ремонтував. Себе не шкодував. Треба на базар абрикоси завезти, навантажу ящики на велосипед ― і на Шполу. Треба до дочки в Нечаєве ― знову на велосипед і за 40 км вже на місці…
Іван Григорович приносить коробку, в якій дуже бережно зберігає всі свої нагороди, грамоти, подяки за сумлінну і віддану працю.
― В 60 років пішов на пенсію. Призначили мені тоді пенсію меншу, аніж у сапальниці, ― згадує він. ― Пам ’ятаю, що приїхав у соцзабез до начальника і розказав йому усе. «Їдьте додому, ми все вирішимо»,― сказав той. І правда, наступного місяця отримав пенсію аж на 800 грн. більшу. Як і всі мої хлопці з бригади. Таки раніше було життя кращим... Дружили ми всі, ріднилися, свята разом зустрічали. Мабуть-таки, головне у житті за всіх часів ― залишатися людяними, добрими один до одного.
Ностальгія за минулим життям виливається у все нові і нові спогади. Як то воно в житті трапляється... Отак стараєшся, намагаєшся багато встигнути, щоб усе зробити, прагнеш бути кращим серед усіх, чогось досягти. Біжиш, падаєш, встаєш, знову підіймаєшся і ― вперед... Тебе визнають і відзначають. Життя перегортається в прискореному темпі ― сторінка за сторінкою… І тут ніби в одну мить все обри-вається. «Ой де ж ви, де, мої роки молодії...» ― хочеться зупинити час і повернути назад, бо ти вже нікуди поспішаєш, і важко усвідомити, що вже відпрацював, віджнивував, відкохав, віддав все, що мав... І ці нагороди твої нібито вже нічого й не варті. І навіть держави тієї вже немає, яка визнавала твої заслуги. І взагалі живеш уже зовсім в іншому вимірі... Що з тобою залишається нині? Лише те твоє духовне надбання, яке маєш всередині себе, у своїй душі, найближчі люди, друзі, твоя сім’я... ― і добре, якщо ти потрібен їм... Ти піднімаєш високо голову і підбадьорюєш себе, що таки вийшов із усіх цих життєвих перипетій, не здався і залишився просто людиною на своїй землі…
Лариса БАЧИНСЬКА (фото автора).