ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
Нині професія тракториста — одна із найбільш затребуваних і престижних у селі. Машинами керують за допомогою джойстика, кабіни тракторів обладнані кондиціонерами, а у їхній конструкції поєднані досягнення багатьох наук — теплотехніки, гідравліки, механіки, електроніки, конструювання і т.д. А ще кілька десятиріч тому про таке трактористи лише мріяли. І Галина Пилипівна Литвак із с. Водяне, яка ще у юні роки обрала для себе, здавалося б, зовсім нежіночу професію і сіла за кермо трактора, теж.
Та, як кажуть, те, до чого найбільше тяжіє твоя душа, обов’язково знайде тебе. Так і тут: доля повернулася до Галини Пилипівни іншим боком і дала можливість жінці проявити і застосувати ще й свої творчі таланти.
Пішла вчитися на тракториста «за компанію»
Галина родом із с. Матусів, зростала у багатодітній родині колгоспників. Після закінчення восьми класів, коли настав час обирати свою дорогу, разом зі своєю подружкою, як кажуть, «за компанію», пішла вчитися на тракториста до училища механізації сусіднього Катеринопільського району.
— Мені тоді не було ще й 15 років, — згадує Галина Пилипівна. — І майбутнє моє було зовсім туманним. Та все ж, два роки я провчилася і професію тракториста здобула. Там зустріла й своє перше кохання.
Молоді спочатку приїхали у село Водяне, на батьківщину чоловіка. Коли ж його забрали в армію, Галина деякий час жила у рідному Матусові, за яким сумувала завжди, працювала на цегляному заводі. Тут для неї було рідним усе. Іноді, довго вдивляючись у небо, спостерігала, як поміж хмар, які пропливали над головою, кружляли птахи її дитинства — лелеки. Як і багатьом молодим жінкам, мріялося їй тоді, щоб принесли вони на своїх крилах щасливе життя, щоб справдилися мрії про велику і дружну сім’ю, про свій дім...
Вже згодом, коли душа жінки виливатиметься в поетичні рядки, згадуватиме вона в них і свою юність, і рідне село з птахами дитинства.
...Лелеки не раз ще полинуть у вирій.
Не раз ще повернуть квітучії дні.
Та я не поїду звідси нікуди,
Дитинство забути несила мені...
За високі показники — висока нагорода
Після повернення чоловіка з лав армії, Галина знову переїхала у с. Водяне. Працювати пішла у місцевий колгосп трактористкою.
— Без перебільшення скажу, що на тракторі працювати — одне задоволення. Щоправда, із ремонтом жінці, звичайно, важко, бо то вже чоловіча справа, — каже Галина Пилипівна. — Коли я щойно сіла за кермо, у мене нічого не виходило. Працювала на старенькому Т-40, який заводився лише за допомогою троса. Тоді дали мені напарника — чоловіка, який допомагав освоювати всі секрети цієї роботи. Ось так з часом стало все зрозумілим, звичним, а роботу свою я навіть полюбила. І орала я, і сіяла — з радістю та з піснею.
Щоправда, вставати мусила дуже рано, бо о четвертій потрібно було вже бути на роботі, а працювали тоді аж до смеркання. Та і з цим звиклася, змирилася, втягнулася в такий режим.
Це зараз сучасні трактори оснащені таким обладнанням, що працювати на них приємно. Ми ж тоді про такі лише мріяли. Але до техніки ставились бережно і з любов’ю, бо знали, що від її злагодженої роботи залежать майбутні врожаї. Механізаторів тоді не вистачало, от жінки й освоювали, здавалося б, нежіночі професії. А може, хотілося довести, що ми теж можемо працювати не гірше за чоловіків.
Із вдячністю згадує Галина Пилипівна колишнього голову колгоспу Володимира Щирицю, який із батьківською турботою поставився до молодої жінки-трактористки. Освоївшись на старій техніці, згодом Галина Пилипівна отримала новенький трактор.
В середині сімдесятих років, досягнувши високих показників, жінка-трактористка села Водяне Галина Литвак була удостоєна високої нагороди — ордена Трудового Червоного Прапора.
Її Галина Пилипівна свято береже, як пам’ять про свою першу професію, якій присвятила десять трудових років.
Бо співала душа
Робота в полі для Галини Литвак була цікавою і вже звичною. Жінка навчилася гарно розбиратися в техніці, і, здавалося, не було таких завдань, які б вона не могла виконати. Та підростали її діти — донька Світлана і син Сергій, їм потрібно було все більше материнської уваги. А тут якраз місце завклубом звільнилося...
— Мамо, може час вже тобі змінити професію, не жіноча це справа — бути отак весь час за кермом трактора, — майже по-дорослому радили їй діти.
Галина довго не роздумувала. Десь там, у глибині душі, вона так мріяла про творчу роботу, про участь у колективах самодіяльності, так любила співати... В нову роботу поринула одразу. Життя завирувало: пішла навчатися в культосвітнє училище, готувалася до заходів, що організовувалися в селі, проводила репетиції самодіяльних вокальних колективів, драматичного гуртка. Була одночасно і директором, і художнім керівником, і учасником усіх заходів. Агітбригади тоді виступали у полі і на фермах, а репетиції хор-ланки залюбки відвідували більшість жінок села.
Життя наповнилося новими барвами, все встигала, вправлялась і вдома з господарством, і на городі, і дітей ростила, і вишивала та пекла.
День за днем минали роки. Так майже три десятиріччя пролетіло у стінах сільського клубу. Діти вже стали дорослими, згодом і на заслужений відпочинок провели її колеги.
Думки її — в рядках віршів
І сьогодні не заросла стежина, протоптана від будинку Галини Литвак до рідного клубу. Знову і знову підіймаючись на сільську сцену, виступаючи у складі колективів і виконуючи мелодійні українські пісні, повертається Галина Пилипівна у свої щасливі минулі роки.
...Пішло дитинство моє в минуле.
Нині долаю я інші шляхи.
Та рідну стежину забути не в змозі я
В моєму серці вона назавжди...
Кілька років тому, коли підступна хвороба хотіла здолати Галину Пилипівну, не піддалась вона їй, виборовши своє право на радісну осінь життя, на любов, яку може дарувати своїм дітям, п’яти онукам і трьом правнукам. А у лікарняній палаті було вдосталь часу, щоб згадати, подумати, можливо, помріяти і виливати всі свої почуття у поетичні рядки.
...Україно моя, калинова, квітуча,
Ти поета Шевченка рідна земля.
Над Дніпром височіють Тарасові кручі
Навкруги колосяться пшеничні поля...
У кожного своя доля, своя стежина, свій шлях. І пройти комусь частинку чужого шляху — неможливо.
Галина Пилипівна Литвак, якій доля подарувала можливість свого часу освоїти професію трактористки, а потім присвятити життя культосвітній роботі, аніскілечки не шкодує про свою життєву стежину. Бо, долаючи її тоді і сьогодні, з радістю і оптимізмом дивиться у своє завтра.
Лариса БАЧИНСЬКА (фото автора).