ЗГАДАЛОСЯ...
Шановні читачі!
У кожного із вас, особливо людей старшого покоління, є за плечима певний життєвий багаж, а пам’ять зберігає свої найдорожчі, найтрепетніші миті життя.
Пориньте в них і поділіться з читачами газети «Шполяночка+» своїми історіями в рубриці «Згадалося».
Сьогодні ми пропонуємо вам спогади нашої постійної читачки Ганни ЗАМОСТЯН із с. Лебедин.
Летять роки… Вже давненько закінчилося моє шкільне учительське життя… А спогади дитинства не стираються з пам’яті. У голодному 1947 році почала ходити до школи. Мама пошила мені торбинку із поношеної-переношеної картатої хустки, яка вже давно перестала гріти. Туди й клала я своє немудре шкільне майно.
Якось благенька торбинка не втримала моєї ручки, котра проткнула всередині дірку й загубилася. Іду я додому та й ридаю — і від цієї втрати, і від страху, що ж батьки мені вдома скажуть. Та так голосно я ридала, що аж сусіди виходили зі своїх дворів та запитували, чому ж це дитина так гірко плаче…
Минулося… Мені прив’язали до палички перо, та так я й писала…
Зими тоді були сніжними і холодними. Технічні працівники приходили до школи раніше, розтоплювали грубки до нашого приходу.
Тож коли ми приходили до школи, там смерділо брикетним димом і ледь теплились груби, до яких ми притуляли свої мерзлі руки. Найхолоднішим був кабінет хімії, бо він був крайнім із північної сторони. Стіни його були вкриті товстим шаром намерзлого інію, на якому ми пальцями малювали портрети письменників та писали хімічні рівняння.
Чорнильниці-невиливайки тримали у так званих потайних кишенях, пришитих із внутрішнього боку одягу (щоб чорнило не замерзало). Коли ж треба було писати, то відхиляли полу пальтечка, вмочали ручку в чорнильницю, не виймаючи її з кишені, та знову пригортали полу до себе.
Отак і здобували ми освіту у ті напівголодні і напівхолодні роки. Тепер це покоління називають «дітьми війни».