Нещодапно кореспонденту «Шполяночки+» випала нагода поспілкуватися з головою Шполянської райдержадміністрації Володимиром Потапенком у незвичайному форматі. Про пріоритетні завдання районної влади поговорили з керівником району , сидячи в авто серед великій кількості вантажу, призначеного для бійців-земляків, які перебувають на фронтах Донбасу. На запрошення волонтерського осередку, очолюваного Лілією Усик, Володимир Миколайович охоче погодився відвідати шполянський військових у точках локалізації військових частин вздовж усієї лінії розмежування АТО. Адже саме допомога українській армії і є головним у плануванні роботи райдержадміністрації. Для поїздки були обрані першотравневі вихідні, що дало змогу охопити велику кількість територій, відвідати якнайбільше шполян-фронтовиків. Для них рідні приготували адресні передачі, волонтери і небайдужі земляки, підприємці також багато зібрали необхідних речей та продуктів. Учні міських шкіл №№2,3, Кримківського НВК підготували листи, малюнки та обереги для своїх відважних захисників.
Відбули ще звечора 30 квітня- і на ранок вже нас зустрів у військовій частині Харківщини перший солдат — Василь Созанський, щойно мобілізований до лав ЗСУ, який проходить поки що підготовку на полігонах. Але він уже перебуває на обліку у волонтерів Галини Лоцман та Лілії Усик, які до деталей знають всі потребами бійця, вносять у список завдань на наступну поїздку.
Переїхали перший блок-бост — і ми вже в зоні АТО. Слов’янськ зустрів важким подихом нещодавно пережитої трагедії: зруйнований міст, розбиті дороги, розвалені будинки. І синьо-жовті кольори навколо, немов титанічна потуга довести всьому світові: ми — Україна! Насиченість національними кольорами привертає увагу і в інших містах, контрольованих українською владою — Артемівську, Краматорську, Костянтинівці, Дружківці, Лисичанську, Северодонецьку та інших. Подекуди вражала ідеальна чистота міст та привабливий вигляд вулиць, подумалось було: чи не на Львівщину ми потрапили? Від захвату народилася ідея подібним чином прикрасити і Шполу в знак єдності з нашим, українським Донбасом.
— Хіба ж і ми не можемо так згуртуватися і навести порядок у своїх населених пунктах? — загорівся відразу Володимир Миколайович, для якого вкрай важливим є приведення в ошатний вигляд всіх територій нашого району. — Порядок має бути в усьому , це повинно стати нашим спільним громадським девізом.
Численні лисичанські терикони сповіщали про унікальність цієї місцевості, яка, не враховуючи гарячкову маячню сепаратистів, неодмінно входить у склад Великої України. Відстань між населеними пунктами надзвичайно велика і, окрім териконів, нас супроводжували безкраї поля, де, як і у нас, у центрі, зеленіла озимина. Однак майже не спостерігалось нової сучасної техніки, в польових роботах задіяний арсенал над старого зразка. Хоча подекуди й зустрічали новітні агрегати, подібні до тих, що обробляють шполянські землі. Відразу ж виникли порівняння — в центрі таки активніше господарюють сільгоспвиробники. Тим більше, що багато угідь незасіяні, на них поодиноко паслась худоба.
Проїхавшись полями Донбасу, пересвідчились — скрізь активно триває будівництво оборонно-фортифікаційних споруд. До речі, саме тих, на які нещодавно жертвували кошти шполяни. Стало очевидним, що зустріти наступ російських окупантів на Донбасі збираються з усією готовністю.
Впродовж трьох діб ми відвідували наших бійців, які знаходяться в різних містях: у польових укріпленнях, військових частинах, на передовій. Дивовижною стала зустріч у секретній зоні, де мені вдалося проникнути навіть у криївку. Шалена злива перешкоджала розвантажувати уготовані передачі. Аж раптом дощ ущух - над нами заяскравіла всіма кольорами веселка, немов царські ворота до самого раю! На таких емоціях прощалися з хлопцями та прямували далі. Що важливо,незважаючи на постійні нарікання суспільства в адресу вищого керівництва держави про те , що ця війна ведеться якось не так, усі наші хлопці налаштовані категорично : наділені непохитною вірою в перемогу, рішуче готові до кінця захищати свою землю від підступного, злодійського, підлого ворога — путінського «руського міра».Їх вирази обличчя говорили багато про що: і утома, і скромність, і туга за рідною домівкою, а головне, що об’єднує всіх — незламність духу і глибока віра у близьку перемогу. «Вірю, безперечно!» — так кожен із них відповідав на питання, чи не поселяється тут, в окопах, зневіра у серцях. «Не піду додому навіть тоді, як прийде час демобілізації! Тільки з перемогою повернуся!» — рішуче заявив Максим Завгородній із Сигнаївки. Під охороною його побратимів ми й переночували у лісі. І наскільки вони вселили нам віру у жадану перемогу, що нас не злякали нічні перестрілки…
Тішило й те, що солдати на численних блок-постах перевіряли нас більш ніж ретельно. Славити Україну — то добре, але й перевірити, чи не диверсанти-фарисеї — справа обов’язкова. Одного разу мало не лишилася без знімків у фотоапараті, які теж перевірили і вагалися, чи дозволити їх залишити мені. Я зрозуміла, що багато інформації належить до графи «табу», тому у цій статті переважають емоційні вражання, без точних координат та імен бійців, котрим це може нашкодити. На одному з блок-постів заночували вдруге на донецькій землі. Та й ночівлею це назвати важко — вартові не радили їхати далі, щоб не потрапити під обстріли, тому в мікроавтобусі декілька годин поринули в сон. Але не всі члени екіпажу відпочивали, Володимир Потапенко і Галина Лоцман, гріючись біля нічної ватри, довго спілкувалися з солдатами, цікавлячись реаліями гібридної війни…
А вранці вже мчали іншими небезпечними дорогами, які вели на передову. Визволені від окупантів села гнітили порожнечею і руїнами. Поблизу Авдіївки не змогли побачити двох бійців, які саме брали участь у боях. Залишили їм передачі під містком — останнім блок-постом перед окупованою територією. Ввечері отримали дзвінок — живі! Безмежно дякували за передачі. Довелося чути постріли неподалік Авдіївки, до якої не судилося нам в’їхати - перешкодили українські вартові, які не зовсім довіряли нам, намагалися задавати провокативні питання, і ніяка наша наївність і простодушність не применшувала їх пильність. І це радувало — проникнути диверсантам сюди буде важко. Діждалися- таки Сергія Прудиуса, який виїхав до нас на медичному транспорті — він медик і рятує поранених на полях бою.
Бориса Автюхова зі Шполи ми теж зустріли в небезпечній зоні, що під самим Донецьком. До нас під посадкові хащі він прибув з побратимами на танку.Він отримав не лише передачі із дому, а й генератор та буржуйку, які передали йому хлопці-шполяни з іншої частини, де вже ці речі не потрібні. Отак ми виконали місію ще й військпостачу.
Всього нарахували 40 хлопців, яких вдалося відвідати за ці вихідні, а навзаєм отримати безліч радісних традиційних «обіймашок» і вдячних слів. Дорогою Дмитро Дейнека прислав на телефон фото, де він розмістив на стіні намету дитячі листи і малюнки і тримає в руках плакат: «Дякую за підтримку!» І справді такі зустрічі потрібні їм, як повітря. Щоб пересвідчитися у цьому, варто було заглянути кожному в очі і зрозуміти: Україна переможе, бо нашому роду, козацькому роду, ніколи не буде переводу! Пам’ятаємо і перемагаємо!
Волонтерський осередок Лілії Усик щиро дякує всім, хто допоміг в організації цієї поїздки: голові наглядової ради ГК «ЛНЗ» Дмитру Кравченку, завдяки якому придбано літню форму та літні берци для всіх бійців району, які перебувають у зоні АТО і мали в цьому потребу, а також за забезпечення пальним; водію і власнику автобуса Миколі Самойленку, приватним підприємцям Світлані Плахотнюк, Василю та Наталі Логам, Петру Комару, Максиму Даценку, Ігорю Кукурузі, учням Кримківського НВК, міських шкіл №№2,3, Лип’янської ЗОШ, Лебединського НВК №3, жительці Шполи Вірі Андрійченко, всім небайдужим, хто перераховує кошти на благодійний рахунок Товариства Червоного Хреста. Нехай Господь береже усіх і Україну!
Наталія СТОРЧАК (фото автора)