ПЕРЕВЕСЛО ДОЛІ

— Сергію Петровичу, — звернувся до мене сільський голова. — Я чув, що ви пишете книгу про історію нашого села. Тож я вам раджу звернутися до Надії Василівни – вона в нас найстаріша жителька села, багато чого може вам розповісти.
Жила бабця Наталка в крайній хаті, як іти на Реп’я-хівку. Там ще став по ліву ру-ку, по праву — Заруда, а коли піднятися лугом на гору — за полями Матусівський елеватор видніється...
Мене повела грунтова дорога, де по одну сторону поросший старими плакучими вербами став шумів очеретом тужливу колискову. А по другу, вилупивши на мене порожні баньки, виглядали з-за високих стебел лободи та щириці, обкрадені вандалами та часом людські хатки. Боже! А колись цією дорогою йшли на роботу дві ланки з однієї вулиці...
Ось і заєць перебіг дорогу. Зупинився, мабуть, більш здивований нашою зустріччю, ніж я. На горбочку, ніби білий гриб після дощу, мене виглядала старенька, очеретом вкрита хатина. Я зупинився — фарбами соняшникового літа веселка малювала пейзаж: біленькі стіни, підведені смолою. Тином із верболозу, що зветься лісою, обгороджена. На тиночку, мов горобці повсідалися, підставляли сонечку свої руді боки глечики. Мальви своїми медовими квітами заглядали через віконниці у шибку. А якими фарбами змалювати запах, що стелився бережиною: м’ятний холодок перемішаний із ставковою сирістю; солод лепехи з чебрецем, притрушений гіркотою полину...
Переступивши через перелаз, почув хриплуватий гавкіт, а потім і побачив старого кудлатого собаку, що хоч і не бачив, але ще мав гарний нюх.
— Що Сірко, не спиш? Стережеш господу? Це свої, з доб-рими намірами. На ось, за службу, — і я кинув шматочок пиріжка, що залишився від мого сніданку. Стежка, обсаджена з обох боків чорнобривцями розділялася на дві стрічки: одна вела на гору до хати, а друга впиралася в рудий сажень, що одним боком підпирав глиняний бугор. Біля нього льох, що був схожий на хом’якову глибоку нірку. В такому льоху в літню спеку холодно, як у мороз, а взимку — сухо, як у бабине літо. Куди сучасним холодильникам до нього братись! На роздоріжжі стежки стояла неглибока криниця. У дерев’яну її цямрину заглядав довгоногий журавель, що тримав у своєму дзьобі цеберко джерельної, що аж щелепи зводить, холодної води. Я піднявся до хати. На ганку висіли в косичку сплетені жовтобока цибуля з часничком, дрімав рябий кіт. Двері були відчинені настіж, оскільки дні стояли спекотні. Навіть вітер не бігав по гарячій пилюзі, а сидів у ставку, занурившись по шию у воду. Зайшовши у світлицю я оторопів від подиву. Долівка застелена строкатими ряденцями, на стінах у вишитих рушниках старовинні ікони, старі родинні фотографії. На дверях — гардини повиті виноградною лозою з гронами налитих сонцем ягід. Ліжко заслане покривалом у калинових оберегах. А подушки облиті червоними маками. Стіл засланий білою скатертиною, яку за вуглики тримали голубі волошки в золотих житах. Біля столу велика скриня, біля якої щебетала свою пісню господиня. Невеличка на зріст бабуня Наталка перекладала свій скарб. У вишитій сорочці, червоних раз-ках намиста та хрестиком на шиї, у чорній спідниці і з босими ногами вона мені здалась такою рідною і знайомою. Так-так, це ж моя бабуся, що у своїх поперезаних долею ніжних руках зігрівала моє дитинство!
— Слава Ісусу Христу! — привітався я до старенької.
— Слава навіки Богові святому! — відповіла, посміхнувшись, бабуся. Маленька українська жі-ночка світилася такою ніжністю, теплотою, доброю казкою, що мені в ту мить захотілося впасти перед нею на коліна і поцілувати її материнські руки.
— Ти хто такий? — запитала вона в мене, а сама почимчикувала на другу половину хати. — Я, Наталко Василівно, внук баби Химки Третячки, що жила біля млина на Лукіївці.
Бабуся у цей час ставила на кухонний стіл з печі ще теплу молоду картоплю з кропом, помащену вишкварками, зняла із намисника білу паляницю.
— А, знаю Химку, її сестра жила через хату від нас. А чий же ти син? У неї було шестеро дітей, — вона нарізала три скибки запашного хліба в тарілку, а крихти, зібравши зі столу, поклала собі до рота.
— Катерини, якій хазяйська корова око вибила, — відказав я, спостерігаючи за вправними рухами господині..
— Знаю Катрю, і Марусю, знаю Віру, Галину. Ох і співучі були дівчата! Як з’їдуться до матері, то пісні чути аж до Ре-п’яхівки, — бабуся стала протирати краєчком фартуха огірки та помідори і класти їх в тарілку.
— Оце всю оцю красу ви самі вишили? – запитав я, роздивляючись чудернацькі візе-рунки на рушниках.
— Так я більше нічого не вмію, як вишивати. З самого дитинства і до цього часу цим на хліб заробляю. Якщо хочеш знати, — бабуся витягла з холодильника в глечику холодного узвару і поставила на стіл, — на моїх весільних рушниках стояла кожна молода пара в районі, а ікони покриті рушниками в кожній другій хаті.
— А для чого ото стільки всяких рябеньких клубків лежить біля скрині?
— То не клубки, а злидні, — сміється бабуся, — через бідність не було за що купити полотно, ото ж з малого, або старого одягу надиру смужечок, зв’яжу їх вузликами, змотаю у великий різнобарвний клубок життя і на станку, що в холодній стоїть, натчу доріжок, щоб було людям чим діл застеляти: і гарно, і в ноги тепло. — Сідай зі мною пообіда-ємо, бо я ще й не снідала, — запропонувала бабуня Наталка.
— Я, бабусю, пишу книгу про дітей війни. Про їхню долю, про пережиті ними голодовку, роки окупації та післявоєнні роки.
— Так, життя прожити — не поле перейти. Буває доля так тебе закрутить, як оте перевесло сніп жита.
Сергій МОШЕНСЬКИЙ.
с. Ротмистрівка.